Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан

головами, раз, потім удруге, у нас він, слава Богу, навіть не цілиться, а то ще невідомо, чим би все скінчилося. Він палить у небо й весело сміється, я це досить добре чую, уже повертаючи за білий цегляний ріг, нам в обличчя вдаряє свіжий літній вітер, здіймаючи в повітря паперове смітття, пил і пір’я, і це пір’я крутиться над нашими головами, тож я навіть не знаю, кому воно належить— птахам із цегляного палацу чи щойно підстреленим янголам, які прилетіли ось до Юріка, скажімо, аби полегшити його середньовічну самотність, а він, дебіл, відігнав їхню білосніжну дружню зграю назад у дощове небо й лишився сам— лишився й стоїть собі там— посеред порожнього ромського мегаполіса, самотній-самотній дилер, обдурений долею продавець радості, якому немає з ким навіть поговорити, лише Ісус на його розп’ятті сумно хитається— зліва направо, справа наліво, зліва направо.

20.00

– Ви в цьому просто не розбираєтеся. Ви просто говорите «марксизм, марксизм» і не розумієте, що це.

– Ну, да, один ти в нас усе розумієш.

– При чому тут я? Мова не про мене. Ось ви говорите— марксизм. Насправді марксизм перемагає, розумієте?

– Ну, звичайно. І де ж він перемагає?

– Марксизм перемагає ніде. Він перемагає в принципі.

– Ну, да.

– Сила марксизму в його самодостатності. Скажімо, Троцький.

– Троцький— жид.

– Так. Ви знаєте, для чого Троцький приїхав до Мексики?

– По-моєму, йому Коба дав триндюль.

– Коба теж жид.

– Коба?

– Так. І Ілліч теж.

– Ілліч— казах.

– Татарин.

– Казах.

– Яка різниця?

– У казахів немає писемності.

– А в татарів?

– І в татарів теж немає.

– Ні, Коба не жид. Коба— руський. У нього прізвище російське— Сталін.

– Це не його прізвище.

– А чиє?

– Це прізвище його сина. Вася Сталін. Він був футболістом.

– Ага, а Троцький— баскетболістом. Трудові резерви.

– До чого тут Троцький?– говорить Чапай знайому вже мені фразу, сидячи на табуреті й розпалюючи папіросу.– Троцький тут ні до чого. Ти,– звертається він до Васі, передаючи йому папіросу,– мав би це розуміти. Вони,– видихає він дим у наш бік,– цього ніколи не зрозуміють, вони заражені бацилами капіталу, але ти,– забирає він у Васі папіросу, ще раз затягується й повертає папіросу Васі,– мав би це розуміти. Ти знаєш про теорію перманентного похуїзму?

– Що?– закашлюється Вася і передає папіросу мені.– Якого похуїзму?

– Перманентного,– поправляє окуляри Чапай.– Ну, це я її так називаю. Загалом-то вона зветься «теорія перманентного розпаду капіталу». Але мені більше подобається називати її теорією перманентного похуїзму.

– Да,– вставляє Собака, забираючи в мене папіросу,– перманентного похуїзму— це прикольніше.

– А що за теорія?– питаю я, знову чекаючи своєї черги.

– Теорія проста,– говорить Чапай, випускаючи дим і передаючи папіросу далі по колу.– Її розробили товариші з Донецького обкому.

– О,– кажу,– ті розроблять.

Чапай дивиться на мене запитально.

– Земляки,– пояснюю.

Він схвально киває головою, дістає з-під столу трилітрову банку з якимось морсом, надпиває звідти й простягає мені.

– Ні-ні,– заперечливо махаю рукою,– я краще покурю.

– От,– продовжує Чапай, витерши рукавом криваві помідорні розводи.– Теорія, в принципі, ревізіоністська. Базується на перегляді основної ідеї Маркса. Ідеї про самодостатність пролетаріату як такого. Ти читав,– питає він мене, бо Вася сховався десь за димами,– листування Маркса й Енгельса?

– Ні,– кажу,– але я знаю, що вони дружили.

– Правильно,– каже Вася,– вони дружили. По-хорошому дружили, ти не думай.

– Ясно,– кажу,– по-хорошому.

– І в них,– продовжує Чапай,– було прикольне листування, по-своєму прикольніше за «Капітал».

– Що може бути прикольніше за «Капітал»?– дещо не в тему вставляє Собака, але я передаю йому папіросу й він замовкає.

– У совку,– говорить Чапай,– базовим визнали саме «Капітал». У цьому, як на мене, головна трагічна помилка радянської ідеології. Увагу потрібно було звертати на листування. На листування Маркса й Енгельса. Товариші з Донецького обкому це довели,– упевнено говорить він і добиває п’ятку.

Якісь хвилин двадцять-тридцять усі мовчать, думаючи про товаришів із Донецького обкому. Нарешті Чапай віддупляється й лаштує нову папіросу.

– В одному з листів,– говорить Чапай, затягуючись і передаючи папіросу непритомному Васі,– це з раннього листування,– пояснює він,– із так званого гамбурзького періоду…

– Прямо бітлз якийсь,– кажу я.

– Маркс тоді багато експериментував із суспільною свідомістю.

– Що?– прокидається Вася на ці слова.

– Тут,– пояснюю,– Чапай каже, що свого часу твій улюблений Маркс у Гамбурзі, на Реппербані, експериментував із розширенням свідомості.

– Кислоту жер,– Собака ніяк не може дочекатись своєї черги, тому помітно нервує.

– І внаслідок цих експериментів,– продовжує Чапай,– йому відкрився принцип ЗРЯ.

– Що-що?

– Зовнішня робітнича ячейка,– говорить Чапай.– Ідея проста— нам від початку показують хибну картину виробничих відносин. Хибність її полягає насамперед у нібито необхідності перманентного розростання капіталу. Це— фікція,– рішуче наголошує Чапай, вихоплює в мене поза чергою папіросу й глибоко затягується.

– Що— фікція?– не розумію я, намагаючись відібрати папіросу.

– Усе фікція,– подумавши, каже Чапай.– Пролетаріат самодостатній. Тому ідеальним і ідеологічно правильним є принцип зовнішніх робітничих ячейок, так званих ЗРЯ. Зовнішня робітнича ячейка, сама по собі, теж є самодостатньою.

– Слухай,– кажу,– твій Маркс, він же просто Будда якийсь.

– Не кажучи вже про Енгельса,– уставляє Вася крізь сон.

– Ось. Кожна ЗРЯ формується за принципом мурашника. Основою такого формування стає окремо взяте підприємство, там, завод, фабрика, а чи ще якась байда. І ось навколо цієї байди збирається ЗРЯ, як мурахи навколо мурашника.

– Да?– питаю.– А хто виконує роль мурашиної королеви?

– Партком,– упевнено говорить Вася.

– Ага,– кажу.– Значить, трахати всі будуть партком?

– Партком,– упевнено повторює Чапай.

– Добре,– погоджуюсь.– Ну, а далі?

– І це все,– говорить Чапай.– За цим принципом будується життя суспільства, якщо вірити Марксу.

– А влада?– питаюсь я.

– Влада не потрібна. Влада в цій системі зайва. Влада— це теж фікція. Ось тобі,– звертається Чапай до Собаки, намагаючись виманити в нього папіросу,– влада потрібна?

– Ні,– говорить Собака,– мені не потрібна.

– А тобі?– Чапай звертається до мене, не спускаючи, проте, одного ока з папіроси.

– Ну, якась первинна,– кажу,– мінімальна…

– Ось,– урочисто говорить Чапай і вириває папіросу в Собаки.– Ось. Первинна. Я саме про це й кажу. Необхідною є лише первинна влада, влада, побудована