Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
– Чим?– питаю.
– Гасом.
– Яким гасом?
– Не знаю,– каже Маруся.– Але точно— гасом. І я, знаєш, що подумала,– це, в принципі, могло бути зроблено спеціально, розумієш— вони спеціально домішують у воду для поливання тонізувальну речовину, скажімо, для того аби, з одного боку, населення простимулювати перед початком робочого дня, а з другого— спрямувати енергію цього самого населення в продуктивне річище, оскільки гас цей мав би бути виготовлений на основі психотропних штук, народ би по-своєму заводився й весело валив на виробництво.
– І ти все це написала?
– Так,– каже Маруся,– написала. Мені візія була. Я ще почала вигадувати різні варіації на цю тему, там, скажімо, всі елементи, присутні в гасі, потрапивши в повітря, починали діяти лише через сорок п’ять хвилин. І якщо поливалки викидали гас у повітря, наприклад, о шостій п’ятнадцять, до сьомої він діяв лише частково й був якраз надзвичайно шкідливий для людського організму.
– А це для чого?
– Щоби вирівняти розпорядок дня в містах. Якщо ти випихаєшся на вулицю до сьомої— ти хапаєш свою пайку шкідливих речовин і тебе цілий день викручує, розумієш? Натомість якщо ти виходиш із дому ну хоча б рівно о сьомій— ти нормально закачуєшся правильною сумішшю, цілий день ковбасишся на благо батьківщини, виходить економно й раціонально.
– І ти про все це написала?
– Ага.
– Знаєш,– кажу я,– я б на твоєму місті все-таки поговорив із татом. Пара бетеерів— і про твій гас ніхто не дізнається… Або одна водородна бомба,– додаю, подумавши.
12.00–13.00
– Ні,– каже вона,– я краще просто перепишу. Напишу про щось інше. Скажімо, про трамвайне депо.
– Уявляю собі цю роботу,– кажу.– Слухай, у нас тут насправді проблема. У нашого товариша батьки померли.
– Усі?– перепитує Маруся.
– Ні,– кажу.– Частково. Вітчим.
– А що за друг?
– Карбюратор. Пам’ятаєш його?
– А який він?
– Ну,– кажу,– у нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам’ятаєш?
– Це такий,– говорить вона,– схожий на китайця?
– Скоріше на монгола,– кажу.
– А яка різниця?
– У монголів немає писемності.
– А в китайців?
– А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.
– Так,– говорить Маруся,– я його пам’ятаю. Ти колись із ним приходив. І що тепер?
– Ну, що,– кажу,– тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?
– Да,– говорить Маруся,– лажа. А як, ти кажеш, його звати?
– Карбюратор.
– Дивне ім’я.
13.00–14.00
– Карбюратор?
– Ну.
– Слухай,– Маруся врешті підіймає голову й дивиться на мене більш-менш притомно.– Так це той ваш чувак, у якого тато помер?
– Вітчим.
– Та один хуй,– цілковито прокидається Маруся.– Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.
– Какао,– кажу.
– Що?
– Звати його так— Какао.
– Кошмар,– каже вона.– Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.
– Тобі телефонував?
– Ну, а кому?– Маруся пробує підвестися на ноги.– Розшукував вас, говорив якраз про цього вашого, як ти сказав?…
– Карбюратора.
– О,– Карбюратора. Сказав, здається, що знає, де він.
– А де він?
– Карбюратор?
– Та не Карбюратор,– я теж підводжусь,– цей— товстий мудак?
– Він у Гоші. Звідти й телефонував.
– Хто такий Гоша?
– Ти що?– питається вона.– Ти де живеш? Гоша— це редактор нашої наймоднішої газети. Ця ж ось скотина, здається, у нього працює.– Маруся показує на сонного Собаку.
– Це редактор, чи що?– нарешті доходить до мене.
– Ну, а я тобі про що кажу?
– А як до нього наш Какао потрапив?
– Звідки я знаю?– говорить Маруся і йде до кімнати.
– Почекай!– кричу я їй.– А ти його телефон знаєш?
– Не знаю!– кричить Маруся звідкись із кухні.– Адресу знаю. Я з ним спала кілька разів, у нього вдома. У нього велика квартира, тут недалеко, на Гоголя. Він там сам живе.
– Усе одно, почекай.– Я знаходжу Марусю на кухні, вона порпається в холодильнику, дістає звідти баночку з медом, падає в крісло й починає їсти.– Почекай,– повторюю,– а що він тобі ще сказав?
– Що ще?– Маруся на хвилину замислюється.– Більш нічого. Сказав, що знає, де цей ваш… ну, коротше, у котрого тато помер… себто— вітчим. Сказав, що коли захочете— можете знайти його в Гоші.
– А як він там опинився?!
– Та звідки я знаю?!– не витримує Маруся і починає кричати.– Звідки я знаю? Може, Гоша його десь зняв!
– Як зняв?– не розумію я.
– Мовчки! Узяв— і зняв. Ти що— не знаєш Гошу?
– Не знаю.
– Гоша— підар номер один у цьому довбаному місті. Він за цим принципом і редакцію собі добирає. Я з ним із принципу переспала, типу— принцип у мене такий. Тож, може, він десь зняв цього вашого смердючку, відтрахав, а тепер утримує його в себе на Гоголя, я не знаю, одне слово.– Вона замовкає й далі злизує свій жовтогарячий холодний мед.
14.15
– Слухай, ми йдемо.
– Угу,– каже вона.
– Дай адресу Гоші.
Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягає мені.
– На,– говорить,– тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати й просто не почути. Скажете, що від мене, а то він вас не впустить, зрозумів?
– Зрозумів, кажу, спасибі тобі.
– Ну все— валіть,– каже вона й відразу ж про нас забуває.
Ми вже виходимо, і тут— уже у дверях— я повертаюсь і кажу їй:
– Марусю,– кажу я.– Слухай, тут така річ.
– Ну?
– Може, візьмеш нашого Молотова?
– Молотова?– перепитує вона.
– Ну, да, Молотова. Нам його все одно в напряг тягати за собою, а тобі, може, підійде. Усе-таки член цека.
Маруся підходить до мене, розглядає Молотова, проводить руками по його обличчю й каже:
– Добре. Я його візьму. Він мені подобається— він схожий на мого тата. У нього така сама хуйня на кітелі.
– Це не хуйня,– кажу я.– Це орден Леніна.
– Добре,– каже Маруся,– хрін з вами, ось вам бабки,– вона соває мені купюру,– я вас відвезу, а то вас загребуть ще в під’їзді, постав,– каже вона мені,– постав Молотова на балконі, він тепер мій.
Я слухняно