Виправний день - Чак Паланік

Пайпер відчинив двері. Він згадав ім’я:

— Ви Ла-Менлі, правильно?

Телефон озвався:

— Який Ла-Менлі?

З кожного боку: «Списку не існує».

Чоловік, Ла-Менлі, запхав руку всередину куртки і витягнув пістолет. Не зронивши ні слова, він підняв його на рівень Пайперових грудей.

Із сусідських вікон: «Списку не існує».

Як і сам удар кулі, шум пострілу штовхнув Пайпера назад, на босі п’яти. Халат розхристався, відкриваючи білу майку. Посивіле волосся на грудях. Він впустив телефон, проте не впав. Спочатку не впав.

Його власний глибокий голос, відлунюючи тепер із його ж телефону, почав повторювати: «Перша жертва будь-якої війни — Бог». Звучав луною з телевізора в кімнаті поруч. Його поле зору почало звужуватися, поки він не побачив довгий темний тунель, у якому віддалявся стрілок, що йшов по тротуару до припаркованої машини. Стрімкий звук, голосніший за автостраду, заревів йому у вухах. Біля машини чоловік буркнув:

— Бля, — і ляснув себе долонею по лобі.

Швидкими кроками він поспішив назад до дверей. Повернувся, взявся за дверну ручку і потягнув двері, зачиняючи їх за собою. Ручка задеренчала, ніби він перевіряв, чи двері точно замкнулися. За зачиненими дверима його поспішні кроки зникли в далині. Голос, Пайперів голос, заявив:

Нехай кожен чоловік робить усе, щоб його ненавиділи. Ніщо не перетворює чоловіка на монстра так швидко, як потреба в любові.

Так актор залишився сам у вітальні. Його власний голос, записаний, продубльований, накладений, безсмертний голос Талбота Рейнолдса продовжував говорити й говорити, навіть коли Ґреґорі Пайпер сповз на коліна і стік кров’ю на килимі перед власним зображенням у телевізорі.

Керівник групи більшості Сенату поставив на голосування останнє питання, і його схвалили одностайно. Коли він повідомив про затвердження Акта проголошення війни, чийсь голос залунав із глядацької галереї.

— Римляне, друзі, земляки, — викрикнув чоловік, — слухайте[122].

То був Чарлі, він говорив у мить, яка ввійде в усі майбутні підручники з історії. Ті позичені слова, слова, які рід Чарлі встиг обдумати. Слова, які стануть такими ж відомими, як слова Нейтана Гейла[123].

Керівник групи більшості стукнув молотком, закликаючи до тиші. Він наказав начальнику варти вивести цього молодого чоловіка, який заважає працювати. Начальник і пальцем не поворухнув. У галереї піднявся другий чоловік, підніс до плеча снайперську гвинтівку Драгунова, і червона точка її лазерного прицілу опинилася в центрі сенаторового лоба. Стрілком був Ґеррет Довсон.

Того року сезон полювання на куріпок так і не відкрився.

Нік пережив найгірше. Спочатку він хвилювався, що на нього полює поліція. Відчув запах диму і підійшов, щоб визирнути з вікна. Полум’я облизувало цегляні стіни магазину «Урбан Аутфіттерз» далі по вулиці. Не ревіла жодна сирена. Турбувало те, що на вулиці не було нікого, жодних спостерігачів. А найбільше Ніка налякало те, що ніхто нічого не краде.

Він набрав номер рятівної служби, але сигналу не було. Як і записаного повідомлення.

Останні кілька ночей він ховався в кав’ярні, де востаннє працювала Шаста. Вони зробили помилку, давши їй ключі та код сигналізації, перед тим як звільнити. Він утік із дому, маючи при собі лише заначку і трохи одягу. З’їв усі вкриті шоколадом біскотті і потроху цікавився, коли прийде ранковий керівник, щоб вигнати його. Тоді він і почув запах диму. Вітер ніс вогонь у його напрямку.

Нік спінив трохи молока, замішав його з десятком чашок еспресо, додав трохи ванільного сиропу і назвав це сніданком. Ніхто не чіпав балончики зі збитими вершками, тож він проколов носики, щоб з них зашипів оксид азоту[124]. Він перевірив дати продажу на грильованих чіабатах із куркою. Умив обличчя над умивальником і пальцями зачесав волосся. Коли наступного разу визирнув на вулицю, вогонь дістався крамниці з морозивом «Баскін Роббінс». Зважаючи на те, скільки запасів він поїв і в скількох місцях залишив свої відбитки, Нік не без утіхи спостерігав наближення пожежі. Будучи трохи охуївшим від ситуації, він знову відчув себе в безпеці.

Крім того, вже саме настав час, щоб відкрились аптеки з марихуаною. Цього вистачить до ланчу на Першій методистській, де буде зустріч анонімних наркоманів, на якій передусім варто побувати.

Перший фургон під’їхав до узбіччя. Біля переднього вікна зі скрипом зупинився другий фургон. Над першим піднімалася супутникова тарілка, націлюючись у небо. Знайома жінка зайняла місце перед камерою і почала розповідати про місце пожежі. Такий цирк мусив привернути увагу роззяв. Оце й було найстрашніше. Ніхто не зібрався подивитися. Жоден водій не зупинився, щоб подивитися. Не було жодних автомобілів, крапка. Вулиці стояли порожні.

Під’їхала ще одна знімальна група і почала налаштовувати трансляцію. Затим четверта. Стіна теледикторів розташувалася перед полум’ям.

У Ніка завібрувала дупа. Задня кишеня джинсів. Телефон, вхідний дзвінок. Не відриваючи очей від пожежі, він підніс телефон до вуха і запитав:

— Волтер? — коли відповіді не прозвучало, він спробував ще: — Шаста?

Чоловічий голос сказав: «Виправний день наближається». Автоматичний дзвінок.

Визначник номера показав «Приватний номер». Голос повторив: «Виправний день наближа…» — проте Нік відключився. Телефон одразу ж завібрував від дзвінка з того ж приватного номера.

Останніми на місце події прибули відповідальні аварійні служби. Поліцейський автомобіль, а з ним одна пожежна машина. Не розкручуючи пожежні рукави, не під’єднуючись до гідрантів, вогнеборці та поліцейські стали по периметру за межами місця зйомки. Камери обернулися в їхній бік. Нік роздивлявся все це крізь вікно кав’ярні. Якимсь закапелком мозку він знав, що зараз станеться. Замість створення контенту він спостерігав творення історії. Усе виглядало саме так, як у тій їбанутій історії, що Волтер намагався йому нав’язати. Це сталося. Йому конче потрібно знайти свого другана. Волтер би пояснив, що відбувається.

Бо саме так, як Волтер і передбачав, поліцейські витягли свої службові револьвери. Пожежники розстебнули плащі й піднесли до плечей рушниці. І саме так, як Волтер і заповідав, що це станеться, химерна салютна команда розірвалася шквалом пострілів, гідним четвертого липня, коротким, як серія феєрверків, наповнюючи повітря серпанком білого сірчаного диму. І не встигло скінчитись останнє відлуння, як чоловіки в уніформах уже брели над лежачими журналістами.

Хапаючи людей за ідеально вичесане волосся, вони піднімали кожну голову. Неподалік слідом ішов чоловік, який тримав у руці щось блискуче і тягнув за собою цупкий мішок. Він опускав блискучий інструмент біля голови одним швидким порухом. Ніж, усвідомив Нік. І цей чоловік щось кидав у свій мішок.

Вухо. Волтер казав, що вони забиратимуть вуха. Вуха, обмазані рожевою косметикою і припудрені тальком. Вуха з дрібними передавачами всередині.

Чоловік з ножем мав