Виправний день - Чак Паланік

класу замовкла і спостерігала за ним. Пляшки пива здавалися крихітними в їхніх волохатих кулаках. Один бородатий громило витягнув шию й озвався громовою відрижкою. Їхні мовчазні погляди стурбували Деніелса, та так, що він ледь не звалився з краю на перший погляд бездонної ями.

Там, утоплений в газон біля підніжжя сходів Капітолія, роззявився здоровенний котлован, риття якого він спостерігав з вікна свого кабінету. Ще один розмашистий крок, і Деніелс би полетів у його глибини. Те, що ніхто не огородив його, було божевіллям. Так небезпечно. Деніелс відчув погляди пивоманів на собі та обернувся, щоб зустрітися з ними очима.

Знервований, раптом відчувши себе в небезпеці, він хотів сказати їм, що вони полізли туди, куди заборонено. На алеї не можна смажити м’ясо і вживати алкоголь. Але щось у їхніх холодних очах змусило його припнути язика. Багато з них тримали камери і знімали його. Інші налигувалися пивом. Стейки сичали і бризкали, стікали шматочками гарячого жиру, від якого вгору злітали гейзери яскравих іскор. Чоловіки похмуро блимали на нього очима, підносячи реберця і курячі ніжки до ротів. Їхні величезні зуби видавали жахливий звук, розгризаючи кістки і відриваючи хрящі.

Даремно лютуючи, сенатор став на краю глибокої ями і вказав у її порожнечу з криком:

— Коли це заповнять? — Коли ніхто не відповів, він вигукнув: — Це небезпечно! — Один недоумкуватий бидлан пустив шептуна. Налаштований на те, щоб останнє слово було за ним, сенатор Деніелс вереснув: — Хтось може загинути!

Він не на СіЕнЕн. Без акустики мармурового залу, без комплекту мікрофонів і підсилювачів його голос звучав слабко і пискляво в темряві під відкритим небом.

Кілька мужланів перевели погляди від нього кудись убік. Він глянув туди ж, куди й вони.

Там, на краю провалля, стояли акуратно складені мішки з чимось. Складені рівно, як цеглинки, білі полотняні мішки стояли стіною заввишки з самих чоловіків. Деніелс примружився, щоб прочитати етикетки, видрукувані на мішках. У мерехтливому світлі палаючого жиру, крізь густий дим обпаленої плоті етикетки здавалися майже нечитабельними.

Якийсь автомобіль проїхав Першою авеню, і його фари освітили місце події. На мить вони всі опинилися під світлом: сенатор, пивомани, їхня кострубата яма і припаси в мішках, складені поряд.

У ту мить сенаторові вдалося прочитати етикетки.

«Вапно негашене» було написано на них.

Непояснимий дрож від жаху підняв волоски у нього ззаду на шиї. Він задіяв свою худорляву, треновану в залі мускулатуру і всю самодисципліну, щоб відвернутися від цього місця і побігти. Збільшуючи дистанцію між собою і тим натовпом з кожним кроком, Деніелс кипів від спантеличення і люті. Завтра, поклявся він собі, він зробить кілька телефонних дзвінків.

Завтра полетять голови, бляха, і ту срану небезпечну діру закопають!

Телефон розбудив Ґреґорі Пайпера ще до світанку. Судячи з напису на екрані, телефонував агент, але Пайпер уже знав, що буде далі. Він підніме слухавку, і там прозвучить молодий голос, голос початківця, молодого асистента, який скаже йому: «Затримайтеся на лінії для дзвінка від містера Левентала, будь ласка». Голосне клацання означатиме, що його перемкнули на утримування, щоб він почекав, доки його агент не завершить інший дзвінок. Чи два. Пайпер знав своє місце в неофіційній ієрархії.

Він зиркнув на годинник біля ліжка. П’ята тридцять за стандартним тихоокеанським часом. У Нью-Йорку ще навіть не почався скорочений робочий день[120]. Голос у слухавці запитав:

— Ґреґорі?

Пайпер різко сів на ліжку, вражений від того, що почув свого агента одразу. Надворі було темно. Він ледве чув шум автостради.

Голос продовжив:

— Ти телевізор умикав?

Вільною рукою Пайпер покопався в покривалах і ковдрах у пошуках пульта.

— Який канал?

Його агент відрізав:

— Будь-який, — і додав: — Усі!

Пайпер знайшов пульт і ввімкнув телевізор біля підніжжя ліжка. На весь екран стояв він, одягнений у свій блакитний однобортний костюм «Савіль Роу». Дивлячись прямо в камеру, він говорив: «Це Талбот Рейнолдс…»

Пайпер перемкнув канал, але на наступному теж був він, зі словами: «…абсолютний монарх…»

Пайпер спробував інший канал, але знову побачив себе, що говорив: «…призначений Радою племен».

По телефону його агент не вгавав:

— Ти хоч щось підписував? — не чекаючи відповіді, він сказав: — Ми ще чекаємо на ті контракти.

Між перемиканнями від одного себе до іншого на телеекрані Пайпер не побачив ніякого спорту, музичних кліпів, жодної реклами. На четвертій телевізійній станції він говорив: «El dia de ajustamiento esta sohre nosotros»[121].

Він згадав про конверт із готівкою і подумав, чи те, що він його прийняв, означало договірну згоду. Це було дурне рішення, але він нікому і слова про гроші не сказав. Якщо він міг уникнути податкового зобов’язання, він би його уникнув. На наступному телеканалі він проголошував: «Перед тим як створити щось із неперехідною цінністю…»

Ця репліка була імпровізованою. Тепер ота пивносьорбна, печивожуйна виробнича команда мусить указати його одним із авторів проекту.

На іншому каналі він говорив: «…ми повинні спочатку створити самих себе».

Увімкнувся годинник-радіо на столику біля ліжка, проте замість ранкового повідомлення про транспортний рух його власний голос промовив: «…ми повинні спочатку створити самих себе».

По телефону його агент лютував.

— Ми вже подали лист про припинення і заборону протиправної дії!

Пролунав дзвінок у двері.

По телевізору, величний і привабливий, демонструючи свого найкращого Рональда Рейгана з дрібкою найкращого Кеннеді, Пайпер оголосив: «Виправний день наближається».

Затиснувши телефон між плечем і вухом, Пайпер підвівся з ліжка і знайшов свій халат. У двері знову подзвонили, коли він зав’язав пояс.

Телевізор повторив: «Виправний день наближається». Усім, окрім нього, це звучатиме ніби повтор останнього дубля, проте Пайпер почув ледь помітну зміну в тому, як він наголосив кожне слово.

Агент лаявся йому на вухо:

— Воно по радіо і по всьому Інтернеті! — крізь маленький динамік телефону пройшли слої звуку, кожен зміщений на мікросекунду. «Виправний день наближається». Цілий хор із Талботів Рейнолдсів. Синхронізовані голоси, що резонують, ніби наспів.

«Виправний день наближається».

Пайпер перетнув вітальню й зазирнув у вічко вхідних дверей.

З телевізора спальні. По телефону. З квартири сусідів. Звідусіль долітали слова. «Виправний день наближається».

За дверима стояв чоловік зі скаліченими «боксерськими» вухами і татуюванням свастики на шиї. Пайпер до болю напружив пам’ять, намагаючись згадати його ім’я. Той низькосортний оператор. У телефон він промовив:

— Вони тут, — за спиною гостя піднімалося світло світанку. З наближенням ранкової години пік шум траси 101 ставав голоснішим.

Агент запитав:

— Хто?

Хор голосів, здавалося, блякне і розмивається. «Виправний день наближається». Перетворюється на звукові шпалери. На нову норму. Білий