Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк

Гребер раптом відчув, як уся кров прилинула йому до серця. Квапливо оглянув двері, шукаючи для себе записки. Але нічого не знайшов. Тоді подався до будинку батьків. Друга його записка ще стриміла між двома цеглинами. Він вийняв її і уважно оглянув. Ніхто не брав її в руки. Ніяких вістей не було.

Гребер випростався і, нічого не розуміючи, озирнувся довкола. Потім помітив; як у кінці вулиці вітер перекочує з місця на місце щось біле. Він побіг туди. Це була його записка. Він підняв її і почав розглядати. Хтось зірвав її. Збоку каліграфічним почерком було виведено: «Не кради!» Спершу Гребер не міг добрати, що все це означає. Та потім згадав, що обидві кнопки зникли, а на зверненні матері, з якого він їх зняв, знову стояли всі чотири. Мати забрала свою власність і провчила його.

Він знайшов два пласких камінці, поклав свою записку на землю біля дверей і притиснув її камінцями. Потім вернувся до будинку батьків.

Зупинився перед руїнами і звів очі вгору. Зелене плюшеве крісло зникло. Хтось, мабуть, забрав його. На тому місці, де стояло крісло, з-під сміття виглядало кілька зіжмаканих газет. Він поліз і дістав їх. Це були давні газети, переповнені повідомленнями про звитяги та іменами переможців, пожовклі, брудні й подерті. Він відкинув їх убік і заходився шукати далі. Незабаром знайшов невеличку книжку, розкриту, пожовклу, затиснуту між двома балками, немовби хтось зібрався її читати. Він дістав її і відразу ж упізнав. Це був його власний шкільний підручник. Він погортав його ззаду наперед і на першій сторінці побачив своє вицвіле прізвище. Очевидно, він написав його, коли йому було дванадцять чи тринадцять років.

Це був катехізис, за яким вивчався закон божий. Книжка, що мала сотні запитань і сотні відповідей. Сторінки рясніли кляксами, на деяких стояли помітки, зроблені ним самим. Він розглядав їх неуважно. І раптом перед його очима все похитнулось, і він не знав, що саме, — зруйноване місто зі спокійним перламутровим небом чи невеличка жовта книжечка в його руках, котра давала відповіді на всі запитання, які цікавили людство.

Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив — ні книжок, ні інших речей з квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше. Катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору, і, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, — подумав Гребер. — Самотній білий голуб безпеки і миру з усіма своїми запитаннями і вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».

Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, — стояло на одній сторінці,— всемогутній, всевідаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»

Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндінг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.

Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлсплац. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був ще молодий лейтенант, який кудись поспішав.

— Треба бути уважнішим, — роздратовано кинув офіцер.

Гребер звів на нього очі.

— Гаразд, Людвігу, — відповів він, — на другий раз буду уважнішим.

Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.

— Ернст? Ти?!

Це був Людвіг Вельман.

— Ти що тут робиш? У відпустці? — запитав він.

— Так. А ти?

— В мене вона закінчилася. Сьогодні від’їжджаю. Тому й поспішаю.

— Як відпочив?

— Так собі! Ти ж сам знаєш, як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу і подамся світ за очі, тільки не додому!

— Чому?

Вельман скривився.

— Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?

— Чотири дні.

— Почекай, сам у всьому переконаєшся!

Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.

— Вони й досі мають нас за дітей, — сказав він, випускаючи дим. — Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу — через те, що я маю від’їжджати. Що тут удієш?

— А батько? Адже він був солдатом у першу світову?

— Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!

— Постараюсь, — відповів Гребер.

— Вони гадають, що роблять добро. Ними керуй турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий в такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.

Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.

— Отак і пропала відпустка, — сказав він. — Все, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться.

Він засміявся.

— Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! А то матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!

— Гадаю, в мене все складеться по-іншому.

Вельман потиснув Греберові руку.

— Сподіваюсь! Тоді тобі більше поталанить, аніж мені! Ти навідувався до нашої школи?

— Ні.

— І не треба. Я там був. Дав маху. Аж на душі противно. Був один путящий вчитель, і того вигнали. Польмана, що викладав закон божий. Ти ж ще не забув його?

— Звичайно, ні. Я повинен навіть його відвідати.

— Остерігайся. Він у чорних списках. Краще плюнь на все! Не треба нікуди повертатись. Ну, хай тобі щастить, Ернсте! «Життя наше славне, коротке…» Чи не так?

— Так, Людвігу! З безкоштовним харчуванням, відрядженнями за кордон і похороном за державний рахунок!

— Нічого не скажеш, потрапили в лайно! Одному богові відомо, коли тепер побачимося знов!

Вельман засміявся і зник у темряві.

Гребер пішов далі. Він не знав, куди податися. В місті було темно, мов у могилі. Він не міг шукати далі і тому вирішив, що повинен набратися терпіння й чекати.