Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Сідай, Ернсте. Як тобі подобається мій Рубенс?

— Хто?

— Та Рубенс же! Ота мазанина над роялем!

Це був портрет пишнотілої голої жінки, що стояла на березі ставка. Вона мала золотаві коси і широченний зад, освітлений сонцем. «На Бетхерів смак», — подумав Гребер.

— Гарно, — похвалив він.

— Гарно? — Біндінг був досить-таки розчарований. — Чоловіче, це просто прекрасно! Від того самого торговця-антиквара, в якого купує сам рейхсмаршал. Шедевр! Я придбав його за безцінь через другі руки. Тобі не подобається?

— Подобається. Тільки ж я її ньому нічого не тямлю. Але я знаю одного хлопця, який збожеволів би, побачивши цю картину.

— Справді? Відомий колекціонер?

— Та ні, але знавець Рубенса.

Біндінг був у захваті.

— Я радий, Ернсте! Справді, радий! Адже мені самому ніколи навіть не думалось, що я буду колекціонувати твори мистецтва. Ну, а тепер розповідай, як тобі живеться і що ти поробляєш. І чи не можу я тобі стати в пригоді. У кожного ж свої зв’язки. — І він хитро усміхнувся.

Гребер, сам того не бажаючи, був зворушений. Це вперше йому без усякої перестороги запропонували допомогу.

— Ти можеш дещо зробити для мене, — сказав він. — Мої батьки пропали безвісти. Можливо, вони евакуйовані, а може, десь у селі. Як мені їх розшукати? Тут, у місті, їх, очевидно, немає.

Біндінг сів у крісло біля столика для куріння, з кованої міді. Його блискучі чоботи нагадувала пічні труби.

— Якщо в місті їх немає, це значно ускладнює справу, — сказав він. — Я спробую дещо розвідати. Для цього потрібно кілька днів. А може, й більше. Все залежатиме від того, де вони. Тепер тут усе догори ногами, ти ж сам бачиш.

— Так, я це помітив.

Біндінг підвівся і підійшов до шафи. Дістав пляшку і дві чарки.

— Спочатку вип’ємо, Ернсте. Справжній арманьяк. Я його більше люблю, аніж коньяк. За твоє здоров’я!

— За твоє здоров’я, Альфонсе!

Біндінг знову наповнив чарки.

— Ти де зупинився? У рідні?

— В нас нікого з рідні у місті немає. В казармі. Біндінг поставив чарку на стіл.

— Але ж, Ернсте, це безглуздо! Відпустка в казармі! Це ж узагалі не відпустка. Ти міг би пожити в мене. Тут вистачить місця! Спальня, ванна, все що хочеш, ніякої мороки.

— Хіба ти живеш тут сам?

— Ну звичайно! Ти, може, думаєш, що я одружився? Я ще не настільки з глузду з’їхав. При моєму становищі і так двері від жінок не зачиняються. Можеш мені повірити, Ернсте, вони просто повзають переді мною на колінах.

— Справді?

— На колінах! Ось хоч би вчора. Дама з вищих кіл, руде волосся, чудові груди, вуаль, хутряне пальто. Тут, на цьому килимі, вона ридала ридма і була згодна на все. Хотіла, щоб я допоміг їй визволити чоловіка з концентраційного табору.

Гребер поглянув на нього.

— А тобі це під силу?

Біндінг розсміявся.

— Запроторити туди можу, але визволити — це справа не проста. Я їй, звичайно, цього не сказав. Ну, то як? Переїздиш до мене? Ти ж бачиш, як тут!

— Авжеж, бачу. Але поки що я не можу переїхати. Я скрізь розіслав запити про батьків і вказав зворотню адресу казарми. Я повинен чекати, доки надійдуть відповіді.

— Гаразд, Ернсте. Тобі видніше, як то кажуть. Але пам’ятай, що в Альфонса для тебе завжди є місце. І харчі першокласні. Я людина передбачлива.

— Дякую, Альфонсе.

— Дурниці! Адже ми шкільні товариші. Треба триматися один одного. Ти ж частенько давав мені списувати класні роботи. До речі, ти ще не забув Бурмайстера?

— Нашого вчителя математики?

— Його. Це завдяки цьому недоноскові я кулею вилетів із школи. Через історію з Люсі Едлер. Пам’ятаєш?

— Звичайно, — відповів Гребер. Він, нічого не пам’ятав.

— Чоловіче, як я благав його нікому не доповідати! Але все марно, він був невмолимий, мов сатана. Мовляв, моральні принципи і таке інше. Батько тоді мене мало не вбив. Бурмайстер! — Альфонс процідив це ім’я крізь зуби. — Я поквитався з ним, Ернсте! Потурбувався, щоб йому дали півроку концтаборів. Подивився б ти на нього після того, як він звідти вийшов! Коли він мене побачив, то виструнчився і мало в штани не наклав! Він мене вчив, а я його добре провчив. Непоганий жарт, еге ж?

— Так.

Альфонс засміявся:

— Від таких жартів на душі стає легше. В цьому й полягає перевага нашого руху, який дає нам такі можливості.

Побачивши, що Гребер підвівся, запитав:

— Ти вже збираєшся тікати?

— Мушу. Не сидиться мені.

Біндінг кивнув. Його обличчя стало поважним.

— Я розумію, Ернсте. Мені тебе страшенно шкода. Ти ж це знаєш, чи не так?

— Так, Альфонсе. — Гребер знав, що ще може сказати Біндінг, і тому хотів піти якомога скоріше. — Я навідаюсь до тебе через кілька днів.

— Приходь завтра по обіді. Або надвечір. Десь о пів на шосту.

— Гаразд, прийду. О пів на шосту. Ти гадаєш, тобі вдасться до завтра що-небудь довідатись?

— Можливо. Побачимо. В усякому разі, перехилимо по чарчині. До речі, Ернсте, ти не звертався в госпіталі?

— Звертався.

Біндінг кивнув.

— І — звичайно, на всякий випадок — варто було б поцікавитись на кладовищах.

— Про це я не подумав.

— А ти все-таки навідайся. Просто на всякий випадок. Адже зареєструвати всіх ще не встигли.

— Завтра навідаюсь.

— Гаразд, Ернсте, — промовив Біндінг з полегшенням. — Завтра посидимо довше. Ми давні шкільні друзі і повинні триматися купи. Ти навіть не уявляєш, як самотньо почуває себе людина на такій посаді, як моя. Кожний від тебе щось хоче…

— Я теж просив тебе…

— Це зовсім інша справа. Я маю на увазі тих, хто канючить для себе всілякі привілеї.

Біндінг узяв пляшку арманьяку, різким ударом руки загнав корок і простягнув її Греберові.

— Тримай, Ернсте! Візьмеш із собою. Це добрий напій. Він тобі ще знадобиться. Зачекай хвилинку! — Він прочинив двері: — Фрау Кляйнерт! Дайте шматок паперу! Або кульок!

Гребер стояв з пляшкою в руках.

— Може, не варто, Альфонсе…

Біндінг енергійно заперечив:

— Бери! У мене повний погріб цього добра!

Він узяв кульок, який принесла економка, і поклав туди пляшку.

— Хай тобі щастить, Ернсте! Вище голову! До завтра!

Гребер рушив на Гакенштрасе. Альфонс приголомшив його. «Крайсляйтер! — думав він. — Перша людина, яка без зайвих розмов згодилася мені допомогти, запропонувала їжу й квартиру, виявилась партійним бонзою!» Він заховав пляшку до кишені шинелі.

Вечоріло. Небо відсвічувало перламутром, а дерева чітко вимальовувались на тлі ясної далини. Синюваті сутінки спадали на руїни.

Гребер зупинився біля дверей, на яких висіла своєрідна стінна газета зруйнованого міста. Його