Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Чому не міняю квартири? — Тому що не бажаю тікати звідси!

Вона розчинила вікно. Ту ж мить завивання сирени заповнило всю кімнату. Гребер бачив у блідому світлі, що лилося з вулиці, чорний силует дівчини, яка накидала защіпки на віконні стулки; шибки краще витримують вибухову хвилю при розчинених вікнах. Потім вона повернулася назад. Здавалося, ніби шум підштовхує її в спину.

— Я не бажаю тікати звідси! — вигукнула вона, намагаючись перекричати сирену. — Невже ти цього не розумієш?

Гребер бачив її очі. Тепер вони були знову темні, як і тоді, коли вона стояла в дверях, і в них відчувалася пристрасть і сила.

У нього було таке відчуття, ніби він повинен себе від чогось захищати, — від цих очей, обличчя, завивання сирени, від усього цього хаосу, що вривається у вікно.

— Ні,—промовив він. — Я цього не розумію. Ти сама себе тільки занапастила. Коли позиції не можна втримати, їх здають. Я зрозумів це, коли став солдатом.

Елізабет здивовано поглянула на нього.

— То й здавай! — розгнівано вигукнула вона. — А мені дай спокій!

Вона обминула його й рушила до дверей. Він схопив її за руку. Дівчина вирвалась. Вона була дужча, ніж він собі гадав.

— Стривай! — гукнув він. — Підемо разом.

Завивання сирени підганяло їх. Воно заповнило все — кімнату, коридор, передпокій, сходи. Воно відбивалося від стін, зливалося з власною луною, і тепер долинало з усіх кутків. Здавалося, від нього нема порятунку. Воно проникало під шкіру, бентежило кров, примушувало тремтіти кожен нерв; від нього здригалося все тіло і гасла будь-яка думка.

— Де стоїть ця клята сирена? — закричав Гребер на сходах. — Від неї можна збожеволіти!

Парадні двері зачинились. На мить завивання трохи стихло.

— На сусідній вулиці,— відповіла Елізабет. — Ходімо до сховища на Карлсплац. Наше нікудишнє.

Якісь тіні бігли по сходах з валізами та клунками. Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика і освітив обличчя Елізабет.

— Ходімо з нами, якщо ви самі! — гукнув хтось.

— Я не сама.

Чоловік подався далі. Парадні двері знову розчинились.

З усіх будинків вибігали люди, так наче хто витрушував з коробки олов’яних солдатиків. Чергові протиповітряної оборони вигукували накази. Мимо, наче амазонка, промчала жінка в червоному домашньому халаті і з розтріпаним жовтим волоссям. Попід стінами, спотикаючись, поспішали старі люди; вони про щось перемовлялись, але в оглушливому завиванні сирени нічого не було чути. Збоку здавалося, немовби їхні зів’ялі губи мовчки пережовують мертві слова.

Вони дійшли до Карлсплац. Біля входу до бункера юрмився схвильований натовп. Чергові протиповітряної оборони, ніби вівчарки, бігали довкола, намагаючись навести порядок.

Елізабет зупинилась.

— Може, спробуємо пройти збоку? — спитав Гребер.

Вона похитала головою:

— Зачекаймо тут.

Натовп чорною лавою сповзав темними сходами вниз і зникав під землею. Гребер глянув на Елізабет. Вона стала раптом такою спокійною, неначе все, що тут діялось, її зовсім не обходило.

— А ти хоробра, — сказав він.

Вона звела на нього очі.

— Ні, я просто боюся сховища.

— Хутчій! Хутчій! — вигукував черговий протиповітряної оборони. — Вниз! Чи, може, ви чекаєте на персональне запрошення?

Сховище було просторе, низьке, добротне, з нішами та бічними ходами й освітлене. Вздовж стін стояли лави, скрізь походжали наглядачі, дехто поприносив із собою матраци, ковдри, валізи, клунки, складані стільчики. Життя під землею було вже налагоджене. Гребер роздивлявся навколо. Вперше він попав в одне бомбосховище з цивільними. Вперше з жінками і дітьми. І вперше в Німеччині.

Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся — зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим. «Утопленики, — думав Гребер. — Їх утопили в брехні і страхові, загнали під землю, позбавили світла, здорового глузду, правди».

Жінка з двома дітьми примостилася навпроти нього. Діти горнулися до материних колін. Обличчя в них були пласкі, невиразні, немовби заморожені. Жили тільки очі. Великі й широко розплющені, вони блищали при світлі ламп, придивлялись до входу, коли гавкіт зеніток ставав особливо несамовитим і загрозливим, потім перебігали по низькому склепінню підвала та стінах і знову поверталися до входу.

Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко і водночас насторожено, пильно й пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не бачили ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали і нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й не достатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих. Вони були насторожені, беззахисні й безпомічні.

Гребер побачив раптом, що так було не тільки з дітьми; очі всіх інших також рухались. Обличчя й тіла залишалися непорушними; люди прислухались, і не тільки вухами — прислухались опущеними плечима, ногами, впертими в коліна руками. Прислухалися всім єством, і лише очі їхні стежили за гуркотом, немовби підкоряючись якійсь німій команді.

І тоді Гребер відчув страх.

В задушливому сховищі сталася якась непомітна зміна. Шалений гуркіт не стихав, але звідкись немов повіяло свіжим повітрям. Заціпеніння минуло. Ніші вже не були переповнені згорбленими постатями; в них просто сиділо багато людей, і люди ті позбулися тупого страху; вони порозгинали спини, ворушилися і поглядали одне на одного. У них знову замість масок з’явилися обличчя.

— Полетіли далі,— промовив якийсь дідок, що сидів поруч з Елізабет.

— Вони ще можуть вернутися, — зауважив хтось. — Вони часто так роблять — пролетять, а потім вертаються, коли всі вже повилазять із сховищ.

Обоє дітей заворушились. Якийсь чоловік позіхнув. Десь узялася такса і стала все обнюхувати. Закричало немовля. Люди порозгортали пакунки й почали вечеряти. Схожа на валькірію жінка пронизливим голосом гукнула:

— Арнольде! Ми забули вимкнути газ! Тепер на плиті все згорить. Чому ти про це не подумав?

— Не хвилюйтесь, — промовив дідок. — Під час повітряних нальотів газ у всьому місті відключають.

— Ще б пак — не хвилюватись! А коли знову підключать, то газу набереться повна квартира! Це ще гірше!

— Під час тривоги газ не відключають, — пояснив хтось педантичним, повчальним голосом. — Лише під час нальоту.

Елізабет дістала з кишені гребінець і дзеркальце й почала розчісуватись. У мертвотному світлі підвала гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.

— Швидше б звідси вибратися! — прошепотіла вона. — Тут можна задихнутись!

Вони змушені були чекати