Долина страху, Артур Конан Дойль

постатей у раді ложі. Його думкою цікавилися, його допомоги просили чи не в кожній новій справі. Але що популярнішим ставав він серед Прибирачів, тим похмурішими були погляди містян, коли він проходив вулицями Вермісси. Чаша їхнього терпіння, здавалося, переповнилася, і страх поступово змінювався відчаєм. До ложі долинали чутки про таємні збори в редакції «Вісника», про те, що жителі вирішили створити загін самооборони та запасаються зброєю. Однак Мак-Ґінті та його посіпаки всього цього не боялися. В їхніх рядах налічувалося достатньо людей, пов’язаних круговою порукою, щоб бити на сполох через заляканих до смерті містян. Усе зведеться, як і досі, до порожніх балачок і, можливо, до кількох безрезультатних арештів.

Але якось у травні, коли Мак-Мурдо збирався йти на звичне суботнє засідання ложі, до нього прийшов Морріс, слабкий і боязкий чоловічок.

— Можна мені відверто переговорити з вами, містере Мак-Мурдо? — спитав він.

— Певна річ, — відповів Мак-Мурдо.

— Я не забув, що якось виклав перед вами свої сумніви, і ви не видали мене.

— Було б про що розмовляти! Я ж казав вам тоді, що не зрадник. Але це не означає, що я з вами заодно.

— Я це знаю і все ж лише вам чомусь можу відкрити душу й знати, що ви мене не зрадите.

Гість із хвилину помовчав.

— Тут, — продовжував він далі, притиснувши руку до грудей, — зберігається таємниця, яка мене пече. Мушу нею поділитися... Якщо я мовчатиму, можливо, загинемо ми всі.

Мак-Мурдо пильно поглянув на тремтячого Морріса та налив йому віскі.

— Випийте, — запропонував він. — Це допоможе опанувати себе.

Морріс хильнув, і його щоки трохи порожевіли.

— Можу пояснити все однією фразою: на наш слід натрапив детектив.

Мак-Мурдо здивовано глянув на нього.

— Оце новина! Хіба вся округа не сповнена полісменами та детективами? А яка від них користь?

— Ні, це не місцевий детектив. Тутешніх ми справді знаємо, і боятися їх нічого. Але тут інша річ. Ви чули щось про агенцію Ната Пінкертона?

— Щось таке читав.

— Повірте, якщо люди Пінкертона беруть чийсь слід, то їхні дні злічені. Від них не врятуватися. Це вам не місцева поліція і навіть не федеральна. Їм дуже добре платять, і питання «спіймати чи впустити» для них не існує. У них хватка бульдогів. Тому якщо один із цих пінкертонів за нами стежить, нам кінець.

— Не гарячкуйте! Його можна позбутися.

— Отака ваша перша думка! Те саме скажуть і в ложі. Знову справа скінчиться вбивством!

— Вбивство — дрібниця! Тут це звична річ.

— Звісно, але не мені наводити вбивць на слід... Та після цього я не матиму й хвилини спокою! А тим часом ідеться про наші життя. Заради Бога, скажіть, що мені робити?

І, охоплений муками нерішучості, він почав гойдатися на ослінчику з боку на бік. Схопивши Морріса за плече, Мак-Мурдо добряче трусонув гостя.

— Послухайте, ви не виправите ситуації, завиваючи, як удова на похороні. Назвіть факти. Хто він? Де він? Як ви про нього дізналися?

Морріс підвів голову.

— Пам’ятаєте, я казав, що до приїзду сюди в мене на сході була крамниця? Там залишилися друзі, один із них служить на телеграфі. Учора я отримав від нього листа. Читайте ось у цьому місці.

Мак-Мурдо прочитав наступне: «Як поживають у вас Прибирачі? Ми часто чуємо про них із газет. Строго між нами, я сподіваюся скоро дізнатися про важливі події. Кілька великих компаній, зокрема й залізниця, серйозно взялися за справу. Можете бути впевнені, що вони доберуться до цих хлопців: справу доручили Пінкертону, і зайнявся нею найкращий детектив агенції Бирді Едвардс».

— Тепер прочитайте на звороті, постскриптум.

— «Про все це я дізнався в себе на телеграфі, тому про моє повідомлення не базікайте. Погодьтеся, друже, було б нерозумно, якби через руки чоловіка щодня проходили кодовані послання й він не навчився б їх розшифровувати. Це моя найкраща розвага й моя таємниця».

Якийсь час Мак-Мурдо сидів мовчки.

— Хтось іще знає про цей лист? — спитав він нарешті.

— Що ви! Звісно ж, ніхто.

— Як гадаєте, ваш приятель повідомив про це ще комусь?

— Здається, у нього є двоє-троє близьких друзів...

— Гм... Шкода, що він не описав зовнішність Бирді Едвардса. Тоді нам було б легко натрапити на його слід.

— Та звідки, Мак-Мурдо, адже він дізнався про детектива із закодованих послань!

Очі Мак-Мурдо блиснули.

— Знаю! Як по-дурному, що я не збагнув одразу! Ми спіймаємо його ще до того, як він устигне нашкодити нам. Ось що, Моррісе, ви згодні віддати справу в мої руки?

— О Господи, певна річ, лише позбавте мене цього.

— Ну, і чудово! Ви будете абсолютно непричетні. Не доведеться навіть згадувати вашого імені. Я все беру на себе, так ніби лист надіслали мені.

— Але що ви задумали?

— Чим менше будете знати, друже Морріс, тим вам буде спокійніше. Нічого не питайте й дайте подіям йти своїм природним шляхом.

Морріс скрушно похитав головою.

— Я відчуваю на собі його кров, — майже простогнав він.

— Самооборона — не вбивство, — похмуро всміхнувся Мак-Мурдо. — На війні — як на війні! Або йому гинути, або нам! Йому не можна дозволити довго залишатися в долині, інакше він і справді наламає дров! О, брате Морріс, боюся, що нам скоро доведеться обрати вас магістром, бо ви, безперечно, врятували ложу.

Мак-Мурдо зареготав.

Але коли Морріс пішов, перш ніж податися на засідання ложі, він розібрав якісь папери й частину з них спалив. Дорогою затримався біля будинку Шефтера. Постукав у віконце, щоб викликати Етті. Обличчя Мак-Мурдо було незвично серйозним та напруженим.

— Що трапилося, Джеку? — спитала Етті. — Милий, вам загрожує біда?

— Наразі ні, люба. Але, можливо, вартувало б зникнути звідси раніше, ніж справа дійде до безвиході.

— Зникнути?

— Адже я колись пообіцяв вам, що настане день, коли поїду. Тепер цей день, либонь, наближається. Сьогодні я отримав звістку, і не дуже приємну. Насувається загроза.

— Поліція?

— Гірше. Пригадуєте, як ви сказали: якщо я поїду, то поїдете зі мною?

— Так, пам’ятаю.

— Тоді вислухайте мене й зробіть усе, що вам скажу, у цьому єдиний порятунок для нас із вами. У цій долині відбудеться цілий ряд подій. Багато хто з нас буде змушений про себе подбати. Я — у будь-якому випадку. Якщо мені доведеться втікати, удень чи вночі, маєте поїхати зі мною.

— Я поїду слідом за вами, Джеку.

— Ні-ні! Не слідом за мною, а зі мною. Долина Вермісси назавжди замкнеться для мене, і я ніколи більше не зможу сюди повернутися. Як можу я залишити вас тут, навіть ненадовго? Поїдете зі мною?

— Авжеж, Джеку.

— Благослови вас, Боже, за вашу довіру. Коли дам вам знати, Етті, ви маєте негайно все покинути та поспішати на вокзал. Я з’явлюся туди за вами.

— Вдень або вночі я прийду на перший ваш поклик, Джеку.

Члени ложі вже зібралися у Мак-Ґінті. Гул привітань зустрів Мак-Мурдо, коли він з’явився в залі. Крізь тютюновий дим Мак-Мурдо розгледів чорне волосся магістра, жорстоке, недружнє обличчя Болдвіна, схожого