Долина страху, Артур Конан Дойль

— А, це ви, Етті, — сказав Джек, різко витираючи спітніле чоло. — Лиш подумайте: ви прийшли до мене, а я вас так зустрічаю! Ох, Етті, дозвольте мені заспокоїти вас!

І він простягнув до юнки руки. Але та ще перебувала під сильним враженням від побаченого виразу смертельного страху, який у першу мить з’явився на обличчі парубка.

— Чому ви так сильно злякалися мене? О, Джеку, якби ваша совість була чистою, ви не дивилися б на мене так!

— Я думав про інше, і коли ви безгучно підкралися...

— Ні, Джеку, — у дівчини раптом спалахнула підозра. — Дайте мені листа, який писали!

— Етті, я не можу виконати вашого прохання.

— Ви писали іншій жінці! Інакше не стали б ховати від мене листа. Можливо, ви писали своїй дружині? Я навіть не знаю достеменно, чи ви неодружені. Адже вас тут ніхто не знає!

— Я неодружений, Етті. Присягаюся, ви для мене єдина жінка на світі!

— Тоді чому не хочете показати мені листа?

Він поглянув на неї з ніжністю.

— Люба, я присягнув не показувати його, і як не порушив би слова, даного вам, дотримаю обіцянки й іншим. Справа стосується ложі, і це — таємниця навіть від вас. Якщо я злякався дотику вашої руки, невже ви не розумієте, чому? Адже це могла бути й рука ворога.

Парубок пригорнув дівчину до себе, і поцілунки остаточно розігнали її сумніви та страхи.

— Скажіть, а тепер ви знову спокійні? Авжеж?

— Про який спокій ви кажете, Джеку, коли я будь-якого дня можу почути, що вас судять за вбивство? Мак-Мурдо — Прибирач! Ці слова щоразу болем пронизують моє серце.

— Ми намагаємося своїми засобами відстояти належні нам права.

Етті притулилася до нього.

— Покиньте їх, Джеку! Заради мене! Я прийшла просити вас про це. О, Джеку, ви бачите, я благаю на колінах!

Він підняв дівчину, притиснув до грудей і спробував заспокоїти.

— Ну ж бо, Етті, ви й самі не знаєте, чого просите. Чи можу я покинути розпочату справу? Це було б ламанням присяги, зрадою! Якби ви знали обставини, в яких я опинився, то не просили б про це. А потім — хіба ложа так просто відпустить людину, посвячену в її таємниці?

— Я вже все обміркувала, Джеку. У батька є певні заощадження, і йому також набридло це кляте місто. Ми разом утечемо до Філадельфії або Нью-Йорка й сховаємося там.

Джек гірко всміхнувся:

— У ложі довгі руки! Вони легко сягнуть звідси і до Філадельфії, і до Нью-Йорка.

— Ну, тоді поїдемо в Англію або Німеччину, на батьківщину мого батечка. Поїдемо, куди хочете, тільки б опинитися подалі від цієї Долини страху!

Мак-Мурдо згадав про Морріса.

— Ось уже вдруге при мені її так називають. Справді багато хто з вас пригнічений страхом.

— О, Джеку, всі миті нашого життя затьмарені. Може, ви гадаєте, що Болдвін усе пробачив? Він тільки боїться вас, інакше... що було б уже з нами! Якби ви бачили, як він дивиться на мене...

— Зрозумійте, мила, я не можу зараз поїхати. Зате якщо ви мені довіритеся, я сам знайду хороший, чесний вихід із становища.

— З такого становища не може бути чесного виходу.

— З вашої точки зору — так. Але дайте мені шість місяців, і я, не соромлячись нічиїх поглядів, зможу вибратися з долини.

Юнка недовірливо поглянула на нього.

— Шість місяців? Обіцяєте?

— Ну, може, сім або вісім... У будь-якому разі раніше, ніж через рік, ми звідси виберемося.

Більше Етті нічого не досягла. Але й це було вже щось. Віддалений світ трохи розсіяв морок безнадійного майбутнього. Коли Етті повернулася додому, на душі їй було легше, ніж будь-коли за весь час, що вона знала Джека.

Позаяк Мак-Мурдо став повноправним членом ложі та почав отримувати докладнішу інформацію, він незабаром з’ясував, що діяльність Прибирачів аж ніяк не обмежувалася однією долиною, а була набагато ширшою та складнішою. Навіть Мак-Ґінті, мабуть, не був обізнаний про все вповні. Брат вищого ступеня, котрого називали крайовим делегатом, жив у Латці Гобсона, відав багатьма окремими ложами та самовладно розпоряджався ними. Мак-Мурдо лише раз бачив його — маленького сивого чоловічка, схожого на пацюка, який не ходив, а ковзав, нишком кидаючи погляди праворуч і ліворуч. Його звали Іванс Потт. Сам магістр сто сорок першої ложі явно відчував до цього чоловіка щось на кшталт шанобливого трепету.

Якось Сканлен, котрий жив в одній оселі з Мак-Мурдо, отримав від Мак-Ґінті листа, до якого була додана записка Іванса Потта. Той повідомляв керівнику ложі Вермісси, що надсилає до нього двох бравих хлопців, Ловлера й Ендрюса, яким доведеться попрацювати в околицях міста. Чи не буде магістр таким люб’язним гарненько сховати їх до того часу, коли настане їм час діяти? І Мак-Ґінті попросив Сканлена та Мак-Мурдо прихистити в себе гостей.

Того ж вечора з’явилися Ловлер та Ендрюс, кожен зі своїм дорожнім наплічником. Ловлер, чоловік у літах і замкнутий, у чорному костюмі та м’якому капелюсі, із сивою розпатланою бородою, був схожий на священика. Ендрюс, майже хлопчик, з відкритим обличчям і розбещеними манерами, навпаки, здавався школярем, який безтурботно насолоджується вакаціями. Обоє вони не пили нічого міцного та загалом поводилися вкрай чемно. Утім, вони більш-менш охоче розповідали й про свої минулі доручення. На рахунку Ловлера їх було чотирнадцять, в Ендрюса — три. Лише про те, що їм доведеться зробити, мовчали.

— Нас вибрали тому, що ні я, ні цей хлопчисько не пиячимо, — тільки й сказав Ловлер. — Отже, нічого зайвого не бовкнемо.

— Усі ми працюємо разом, — відповів на це Сканлен.

Усі четверо сиділи за вечерею.

— Слушно, і ми охоче побалакаємо про те, як прибрали Чарлі Вільямса, або Симона Берда, або ще когось.

— Тут у нас живе з півдюжини людей, із котрими я б із задоволенням звів рахунок! — вигукнув у запалі Мак-Мурдо.

— А ви не маєте наміру навідати Джека Нокса з Ірландії? Я з радістю почув би, що він отримав те, що заслужив.

— Ні, нас цікавить не він.

— Може, Герман Штраус?

— І не він.

— Ну, ми не наполягаємо. Таємниця — то таємниця. Просто хотіли б вам допомогти.

Ловлер із посмішкою похитав головою. Від нього нічого не можна було вивідати.

Однак Сканлен і Мак-Мурдо все ж твердо вирішили бути присутніми при «забаві», як вони казали. Коли Мак-Мурдо почув на сходах тихі кроки, то розбудив Сканлена, й обоє миттю вдяглися. Зовнішні двері були відчинені. Ще не розвидніло, але при зрадливому світлі вуличних ліхтарів Мак-Мурдо та його супутник розгледіли два силуети, що хутко віддалялися, й обережно рушили за ними.

Їхній будинок стояв на самому краю міста. Дуже швидко Мак-Мурдо та Сканлен опинилися в полі, неподалік від перехрестя двох сільських доріг. На роздоріжжі Ловлера й Ендрюса чекали ще троє заїжджих братів. Вочевидь, справа була важлива. Брати попрямували до Воронячої гори,