Мій любий попутник - Інна Земець

– Тобі здалося.

– Ти брешеш, - Дарина ще стишила голос  і впритул підійшла до мене. -  Вважаєш, я чимось перед тобою завинила?

Я розумів, що мене несе, та спинитись не міг.

– Не мели дурниць! Просто я тими  «вітамінами» замахався весь поверх лікарні годувати. На таку кількість фруктів блендер потрібен, щоб відкрити тут еко-бар! Буду всіх смузі пригощати. І хлопця того сюди запросиш – еко-активісти смузі полюбляють.

Відповіді вона не чекала, зробила різкий оберт і рушила до дверей, в останню мить зупиняючись на порозі:

– Мені дуже шкода, що я мимоволі стала твоїм стрес-фактором, та попри моє розуміння, як твій стан впливає на характер, у мене віднедавна нульова толерантність до токсичного спілкування.

Гучно зачинились двері і я втупився поглядом в стіну. Покращало? Анітрохи. Та якщо Дара полюбляла ставити крапку тікаючи, то я такої можливості не мав.