Вовк-тотем - Цзян Жун

— Оце так світло! — вигукнув Чень Чжень, звертаючись до Бата. — Скотарям, нарешті, вже не потрібно палити лампи з овечого лою! А колись я мусив читати книжки упритул до такої лампи й часто обсмалював собі волосся.

— На скільки вам вистачає електрики з повітряного генератора? — запитав Ян Ке.

Бат, посміхнувшись, відповів:

— Коли є вітер, генератор крутиться цілий день, накопичуючи енергію в спеціальній батареї. Цієї енергії вистачає на 2 години, якщо потрібно більше, то в мене ще є маленький дизельний генератор.

Згодом знадвору почулося бібікання — майже всі люди «племені» Ґасмаа з’їхались сюди на джипах і мотоциклах, у великій залі стало тісно, мов у консервній банці. Коли зустрічаються давні степові друзі, почуття починають бити ключем — Чень Чжень і Ян Ке то відчували чиїсь дружні удари кулаків, то виявляли себе затиснутими з усіх боків і втягнутими в розмови про те про се. Раптом Лхамжав, по-старому поглянувши вовком, витягнувши шию і цього разу ще й посмикуючи свою цап’ячу борідку, загорлав до Яна Ке:

— Чому ти не одружився з Cap Цецеґее? Забрав би її до Пекіна! Штраф… штраф… штрафна чарка!

Ян Ке, вже п’яний, беззастережно заявив до нього:

— Ану скажи: скільки чарок висить на крилах у жайворонків, що парами злітають у небо?

Усі старі знайомі були ошелешені його заявою! Лхамжав, який тепер уже не міг пити так багато, як раніше, відразу ж виправився:

— Ні… Не так! Не… не штрафна чарка! Твій штраф — позичити мені твою гарну машину… на один день. Я… я хочу поїздити досхочу на гарній машині!

— Це ж ти сказав, що таке «ягня», як я, ніколи не буде до пари орхонській красуні-«вовчиці», — відповів Ян Ке, — от я й побоявся брати її за дружину. Це все ти винен! Позичити тобі машину — це без проблем, але щоб завтра на ній їздити, ти не повинен і краплі горілки до рота брати!

Лхамжав приніс іще пляшку старого лучжоуського вина й, зробивши смачний ковток, сказав:

— Я… Я, однак, тебе колись не розгледів. Те, що ти не одружився з Cap Цецеґее — це нічого, але чому я не віддав за тебе свою молодшу сестру Улаан? Так би в степу на випадок судових позовів у нас був би свій адвокат з Пекіна. В останні роки тут забагато людей, які його руйнують, ще й риють скрізь великі рови в пошуках корисних копалин, а якщо їх не знаходять, то навіть не закопують після себе те, що нарили… Не потрібно турбуватись, якщо Пекін даватиме нашому степу менше грошей, головне — щоб вони давали нам закони й адвокатів! — Зробивши ще ковток вина, він голосно заявив: — Домовились! Завтра я прийду по твою машину! Давай мені зараз ключі!

Після цього позичати машину прийшли інші старі друзі — Саацерен, Санж та ін. Ян Ке, випивши, ставав поблажливим і з усім погоджувався:

— Гаразд! Гаразд! Гаразд! Наступного разу, коли в вас буде судовий позов, покличте мене, — сказавши це, він віддав Лхамжаву ключі від машини.

Залою прокотився скажений сміх. Після цього всі голосисті чоловіки й жінки «племені», які вміли пити й співати пісень, заспівали разом. Насамкінець усі вибрали пісню відомого монгольського співака Тенґера. Вона лунала потужно й дзвінко, містила протяжне вовче виття, була схожою на гру флейти: Це… і у-у-у… є… монголи у-у-у… люди, які… палко… люблять… свою у-у-у батьківщину…

Пісні під горілку лунали аж до ранку, і не одна з них викликала сльози в давніх друзів.

На бенкеті Чень Чжень і Ян Ке, ніби пекінська горілка «Ерготоу», були «замовлені» кожною з гостинних і охочих до вина родин, тож чоловіки мусили вдень відвідувати по дві родини, в кожній із яких улаштовувався бенкет із піснями. А блакитний «Черокі» став «машиною для друзів», на якій їздили, щоб насолодитися самим процесом кермування, а також купити вина й привезти його, ним же привозили на бенкет решту друзів колишнього «загону». Ворота Батової родини перетворились на паркувальний майданчик — наступного дня по обіді тут стояли джипи й мотоцикли майже половини членів бригади, на конях туди мало хто приїхав. Скотарі розповіли, що якби не великі сніги взимку, коли на мотоциклі неможливо пасти овець і потрібно пересідати на коня, уже б ніхто з них не утримував цих тварин. Від чотирьох табунів колишньої 2-ї бригади тепер залишився тільки один, тож кількість коней навіть не досягає половини колишньої кількості. Бат сказав: «Вовків не стало, трави зменшилось — і коні заледащились, припинили бігати швидко, та й зростом уже не ті; орхонські коні тепер нікому не потрібні». Чень Чжень також зауважив, що з покоління Старого Біліґа вже нікого не залишилось, а основними силами орхонського скотарства тепер стали колишні учні Яна Ке.

Протягом трьох днів обидва гості пили так багато, що в них підскочив тиск і прискорилась робота серця. Однак завдяки тому, що городи ханьського типу в степу стали тепер звичним ділом, щодня на столі в них була велика миска свіжих овочів і заправка для них, інакше холестерин у крові в них так само підвищився б. Через щоденні бенкети робота скотарів здебільшого простоювала, тільки немісцеві найманці підтримували потік щоденних справ. Чень Чжень розпитав їх і дізнався, що їхня місячна зарплатня становить 200 юанів і два великих барани, при цьому їх забезпечують їжею й житлом. Тих, хто гарно працює, наприкінці року чекають ще й нагороди. Один із найманців розповів, що він — сам зі скотарів, родом із одного з селищ за 400 лі на південний захід від Орхону. У попередні роки його родина теж мала більше 1700 голів овець і жила не гірше орхонських родин, у них у родині теж працював один найманець. Однак їхнє пасовище рік за роком ставало