Дух часу - Наталя Кобринська

— А ви вже їхали коли чи тепер перший раз?

— Ой, ой! може, вже стілько їздити не буду, кілько їздила! — каже жидівка.

— То я буду вже вас триматися, бо я не знаю, як де рушитися. Коби хоч ви сказали мені, коли білет купувати!

— Добре, добре, — каже жидівка, — тримайтеся мене! Як я буду йти, то й ви йдіть за мною.

— А довго ми тут будемо чекати?

— Ні, не довго, може, з півгодини.

Якраз, може, так за півгодини, а може, трохи більше, зачали знов кричати: «Каса отворена, каса отворена!» Йде моя жидівка, а я за нею, а там так пхаються один перед другим, що господи! Жидівка якось діпхалася, а мене все відтручують та відтручують. Дивлюся, кождий кладе на вікно гроші та й бере білет. Беру я й собі, витягаю гроші, а я знала від людей, що з Коломиї до Станіславова платиться два леви і 20 крейцарів. Беру я ті гроші, підсуваюся якмога найближче та й кладу на вікно. А панок ані оком не моргнув, видав ще решту білетів та й луп! — замкнув вікно, ще й дошкою засунув. А я крикнула зі страху:

— А мій білет, прошу пана!

Він підніс вікно.

— Де їдете? — питає.

— До Станіславова, прошу пана!

Він витягнув білет і каже:

— Два ринські і двайцять крецарів!

Мені аж в очах потемніло.

— Я заплатила вже, — говорю йому.

А він як крикне:

— Або, бабо, плати, або жандармами кажу тебе взяти!

Я остовпіла. «Що робити?» гадаю, а тут нема коли й нагадуватися: хоч давай інші гроші, хоч вертай назад! Витягаю хустину з грішми, а руки так мені трясуться, що ледви можу її розв’язати та той нещасний білет, що мені дав, удержати. Журице моя чорна! От таке-то моє! Я так зажурилася, що не чула, коли й колія надійшла; якби, не жидівка, то, може, була б я ще лишилася. Я хотіла з нею разом їхати, але той, що місця роздає, й слухати не хотів…

Сиджу я та трясуся, як у пропасниці: одно те, що боялася тим їхати, а друге, що жаль мені моїх грошей! «Господи Ісусе Христе! — думаю собі. — Не могло то на кого другого трафити, та на мене, таку бідну! Не мають люде на що лакомитися, та на такий бідний гріш! Добре приповідка каже: на бідного дригота! Мені й раз тяжко заплатити, а не то що два рази. Не буде вже дітям за що дарунок купити! Та що, нехай вже вибачають! Я рада була, коли якесь лихе око позавидувало!» Коло мене говорять, сміються, але де мені до того! Сиджу та й свою думку думаю. А то жене та жене, як шалене, лиш шипить та пару випускає.

Аж глип! — я вже в Станіславові, і не оглянулась, коли! «От, чоловік журиться, — гадаю, — а час летить». Той, що роздає місця, прийшов та й отворив двері, — видко, що треба вилазити. Вилазять другі, лізу й я за ними, ідуть усі через фіртку, що стоїть коло неї звінок, справилася й я туди. Там стояв якийсь в сердаці й відбирав білети. «Білет!» — каже він до мене. Я дала йому білет та й пішла. Дивлюся, ніхто мені нічого не каже, видко не має жадної рації. «Хіба йти до міста», кажу до себе. Йду, а тут якась така довга дорога тягнеся, як тягне, та й все щось так мені видиться, ніби вона не така, як тоді, коли я їхала з сином на весілє. «Ну що, — гадаю, — може, я йду другою вулицею? Може, Станіславів погорів та інакше побудували?..» А все-таки кортить мене запитатися, що то таке.

То була неділя. Люде йшли до церкви, бо то ще було рано. Якийсь чоловік йшов із колачами в хустці, мабуть, на парастас. Я приходжу до нього та й кажу:

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава!

— Скажіть мені, чоловічку, чи добре я йду до міста?

— Ви вже далі й минаєте місто.

Я гадала, що він хоче собі з мене кепкувати.

— Та чого ж би Станіслав став такий малий? — говорю йому. А він на мене лиш видивився.

— За який Станіслав ви говорите? Таж то Отинія!

— Світе мій білий! Господи боже! Рятуйте мене! — Чую, що підо мною дрожать та хитаються ноги, що прийдеся серед дороги сісти, а чоловік і собі став такий дивний, ні в один бік, ні в другий.

— А я гадала, що то Станіславів, — кажу йому.

— Ні, то Отинія, — каже він.

— Та бо я білет заплатила аж до Станіславова.

— А се Отинія, спитайтеся, кого хочете!

— Чоловічку добрий, дайте мені яку раду, я вам того не забуду, поки віку мого!

— Що ж я вам пораджу? — говорить.

І як не возьму йому розповідати, як гірко я їхала, як начекалася в Коломиї, як два рази заплатила, та й як тепер, замість до Станіславова, заїхала до Отинії, то він тільки в голову почухався.

— Ну, знаєте що, — каже він, — може би я вам подав раду…

— Бог би з вас говорив і матінка свята! — говорю йому.

— Тут є один пан, сидить при дорозі, я можу вас там підвести, то як той вам не порадить, то ніхто вже вам не порадить. Звичайно, пани ліпше знають, як заходитися з тим, а християнин[9] від того далекий.

Я вже не знаю, що йому казати, та лиш прошу, аби мене завів до того пана.

То не було далеко, от так кілька кроків; він