Дух часу - Наталя Кобринська

Юстина не пішла за сином, не хотіла позбутися своєї хати і лишилася в Пістині. Одно, що боялася невістки, а друге, гадала собі, що бог знає, як там синові в світі поведеться, а свій куток може колись стати і йому в пригоді.

І так жила собі бабуся, а може, ще й тепер жиє, рада, що хоч має де сидіти. Але стіни їсти не дають, а заробити приходило з кождим днем труднійше: старість, як то кажуть, не радість. Ходить вона бувало від хати до хати пістинської інтелігенції: в одній позамітає, в другій обмиє начинє, в третій догляне чогось у печі, а взимі дре пір’я, і так якось минає день за день, рік за роком. До ходженя по хатах спонукувала її також одна маленька слабість, яку набула на службі. Вона надзвичайно любила каву, а не можучи її собі купити, готова була й цілий день услугувати за той присмак. Напившись кави, стара Янова впадала звичайно в дуже добрий гумор і ставала дуже розмівна. Любила розповідати пригоди свого житя, простого і вбогого в надзвичайні випадки, та зате тим більше характеристичного для житя цілої маси подібних простих і звичайних людей. Одно з таких оповідань списала я і подаю ласкавій пам’яті читача. Мені здається, що з-за мимовільного комізму сього образка проглядає дещо й глибше, що заслугує на увагу мислячих людей, а власне те, як то гірко відчувають не раз прості люде поступи і винаходи цивілізації і як потішаються у таких тяжких хвилях.

Відколи мій син оженився, я не виділа його. А так мені хотілося його побачите, подивитися, як йому жиєся з жінкою, що тілько в мене й думки, що він. От, думаю собі, може, й умру та не буду ви діти, як діти газдують.

Але, як то кажуть, рада би душа до раю, та гріхи не пускають. Хоч і рада би я поїхати, та що з того, коли то така далечина, що як згадаєш, то аж мороз піде по тілі. Коби то возом, то я не бояла би ся так, але то тепер усі їздять лиш тою якоюсь колією, а я так того боюся, як би несамовитого. Довго я з тою гадкою носилася та не знала, що робити: одної днини їду, а другої сиджу дома. Може, була б і не поїхала, якби був мій синок одної ночі мені не приснився, та так любо та мило, що я про все забула та й загадала їхати.

— Поїду, най дієся що хоче, — сказала я сама до себе. Від того часу я не пропустила ані одного крейцара, заробляла, як могла, складала один до другого та розпитувала людей про колію. Вони казали мені, що треба мати білет та на час трафити. «Ну, — гадаю собі, — це ще, може, якось удам!»

Наскладала я пару левів так, що могла дорогу заплатити, та й ще який даруночок для сина і невістки постарати. По дорозі хотіла я поступити до Станіславова, одно, щоби відвідати сваху, а по-друге — порадитися з нею, що купити би для дітей; звичайно при такім місті ліпше купуєся. Коло спаса вибралась я в дорогу. До Коломиї заїхала з одним пістинським чоловіком, що віз на торг черешні. Ми виїхали нічю та й стали в Коломиї разом зі світом. Чоловік заїхав просто на ринок, я встала, подякувала, — заплати він не хотів ніякої, — взяла свій узлик та й пішла просто на той якийсь банвох. Там я всі дороги добре знаю, то й не потребувала нікого допитуватись.

Приходжу на банвох, а там стоять уже якісь дві фіри та й люде вже ходять то сюди, то туди. «От, може, я запізно прийшла», гадаю собі.

— Не запізно я прийшла? — питаюся одного так по-шляхетськи убраного.

— А ви куди їдете?

— До Станіславова.

— О, то ще собі почекаєте!

Я пішла досередини, щоби де приміститися, аби людям не заваджати. От, стану де-небудь, положу свій узлик коло себе та й зачекаю, доки що буде, коби лиш довідатися від кого, коли білет купувати та сідати їхати. Та не було кого так запитатися. Заїде який поїзд, вискочить панок або пані, покрутиться там та не там, та й піде собі до покою; або притарабаниться яке жидисько, та й той забереся не знати куди. Чую я, один колійник кричить: «Каса отворена, каса отворена!» Вибігли панки та купка жидів, та й усі збилися коло якогось вікна. Я дивлюся, а вони купують білети. Треба й мені йти, — гадаю. Йду я, а навперед мене то зносять, то на колісцях везуть усякі куфри та куферочки, а один лиш стоїть та наліплює клейстром картки.

— Чи мені тепер білет купувати? — питаю його.

— А ви куди їдете?

— До Станіславова.

— Ну, то купуйте, але то поспішний поїзд, а мені видиться, що такі пані, як ви, не їздять поспішним поїздом.

— Що то за поспішний поїзд? — питаюся. — Я не чула ніколи про поспішні поїзди. — Але заки я се виговорила, той панок, що давав білети, замкнув вікно, та й все забралося, як би замів, лиш чую, що щось загуділо та засвистало. «Головонько моя бідна! поїзд відійшов», аж скрикнула я і вдарилась об поли руками. Колійники в сміх.

— Люде добрі, — кажу я, — не смійтесь, а скажіть мені, чи вже сегодня не буде більше їхати поїзд до Станіславова?

— Буде, буде, — відказали мені, — то поспішний від’їхав, а той ваш ще над’їде.

— Ну, богу дякувати, що мій ще над’їде, а того якогось поспішного най лихо возьме!

За часок чи за два зачали знов сходитися люде. Сходяться та сходяться, такого їх насходилося — повні сіни: і жиди, і пани, і хлопи, і жовняри. Коло мене стала якась жидівка.

— А ви куди їдете? — питаюся її.

— До Станіславова.

— І я