Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Добряга Насйональ, з його простою і вразливою душею, не міг без гніву дивитись на іржаве залізяччя та зелені хрести.
— Який жах! І знаходяться такі, що кажуть… Присягаюся життям!.. Привів би я сюди декого — нехай подивиться!
З палкою вірою новонаверненого він висловлював свої погляди при будь-якій нагоді, незважаючи на глузи товаришів. Але й у цьому він був добродушний і ніколи не дратувався. Люди, що лишалися байдужими до долі батьківщини й не належали до партії, були для нього «нещасними жертвами неграмотності народу». Порятунок у тім, щоб навчити народ читати й писати. Сам Насйональ скромно відмовлявся брати участь у цьому відродженні, вважаючи себе вже надто тупим і нездатним учитися, але провину за своє неуцтво він складав на весь світ.
Коли влітку квадрилья мандрувала від провінції до провінції, Гальярдо часто приходив у вагон другого класу, в якому їхали «його хлопці». Траплялося, на якійсь станції до них підсідав сільський священик або двійко ченців.
Бандерильєро штурхали один одного ліктями і підморгували, поглядаючи на Насйоналя, який перед лицем ворога ставав ще поважнішим і величнішим. Пікадори Потахе і Трагабучес, хлопці задерикуваті й брутальні, любителі сварок і колотнечі, що відчували якусь підсвідому неприязнь до людей у попівських рясах, нишком під’юджували Себастьяна:
— Тепер він твій!.. Заходь справа… Ану встроми йому в загривок гостре слівце!
Маестро обертався й суворо дивився на Насйоналя. Під цим владним поглядом бандерильєро не зважувався розкрити рота — начальникові квадрильї треба коритись. Але в простій душі Себастьяна завжди нуртувало палке бажання проповідувати. Воно було сильніше за всякий послух, і незабаром Насйональ чіплявся до якогось випадкового слова і заводив з подорожніми суперечку, прагнучи відкрити їм істину. А істиною для нього були темні й плутані уривки з промов дона Хоселіто.
Тореро перезиралися між собою, вражені ученістю бандерильєро. Цим простим і грубим чоловікам було приємно, що їхній товариш здатен сперечатися з такими поважними особами і навіть заганяти їх у глухий кут, бо священнослужителі нечасто можуть похвалитися освіченістю.
Ошелешені палкими й безладними доводами Насйоналя та сміхом його товаришів, святі отці зрештою вдавалися до крайнього й найпереконливішого аргументу. Невже люди, які щодня дивляться смерті в очі, можуть забувати про бога й вірять у такі речі? А як, мабуть, зараз моляться за них їхні дружини та матері!..
Тореро з Хуанової квадрильї відразу переставали сміятись; у серця їм закрадався страх, і вони згадували про ладанки та образки, пришиті жіночими руками до їхнього бойового вбрання перед від’їздом із Севільї. А матадор, у якому прокидалася вся його забобонність, сердито вичитував Насйоналеві, ніби вбачав у товаришевій безбожності загрозу для свого життя.
— Замовкни і не верзи казна-що! Ви пробачте йому. Він чоловік добрий, але голова в нього геть задурена всякими брехнями. Сиди, кажу, мовчки! А хай тобі трясця! Я таки колись заткну твою нечестиву пельку…
І Гальярдо щедро обкладав бандерильєро лайкою та погрозами, прагнучи заспокоїти святих отців, котрі, як він гадав, могли розпоряджатися їхньою долею.
Насйональ замикався у зневажливій мовчанці. Повсюди неуцтво й марновірство: а все тому, що люди не вміють читати й писати. Його переконань ніщо не могло схитнути, він тримався за них з упертістю простодушної людини, яка знає всього дві-три ідеї і не зречеться їх, хоч би що їй казали. Тому невдовзі він знову починав суперечку, незважаючи на гнів матадора.
Насйональ залишався безбожником навіть на арені, куди інші бандерильєро та пікадори виходили після палкої молитви перед образами в каплиці, сповнені глибокої віри, що святі реліквії, пришиті до їхніх костюмів, порятують від небезпеки.
Коли назустріч Насйоналеві вибігав важкий, чорний, як смола, бик із могутньою шиєю, бандерильєро широко розводив руки з гострими дротиками і рушав на ворога, глузливо гукаючи:
— А йди-но сюди, панотче!
«Панотець» люто кидався вперед. Спритно ухилившись, Насйональ угороджував йому в загривок бандерильї і радісно й переможно гукав:
— Це тобі пожертва на святу церкву!..
Гальярдо не міг довго сердитись на товариша за його дивацькі вихватки і часто сміявся.
— Ти мене виставляєш на посміховисько, — казав він. — Скоро про нашу квадрилью стануть розповідати всякі небилиці, казатимуть, що ми банда єретиків. А публіці таке може й не сподобатися, ти ж знаєш… Наше діло — битися з биками, а не корчити з себе розумників.
Але він дуже любив свого бандерильєро і завжди пам’ятав про його відданість, яка іноді доходила до самопожертви. Насйопаля анітрохи не хвилювало, коли публіка освистувала його. Якщо бик здавався Себастьянові небезпечним, він устромляв бандерильї абияк, прагнучи скоріше його спекатись. Слава була йому непотрібна, він виступав заради заробітку. Та коли Гальярдо виходив зі шпагою проти «підступного» бика, бандерильєро завжди тримався поруч, готовий щомиті прийти на допомогу і важким плащем та дужою рукою приборкати могутнього звіра. Двічі доводилося Гальярдо падати на арену під самі роги, й обидва рази Насйональ кидався на бика, забувши і про своїх дітей, і про дружину, і про шинок, і про все на світі, готовий умерти, але врятувати маестро.
Коли вечорами Насйональ приходив у дім Гальярдо, його завжди зустрічали, як рідного. Сеньйора Ангустіас любила бандерильєро з тією щирістю, з якою горнуться одне до одного бідняки, що опинилися в незвичному для них середовищі, серед багатіїв.
— Сідай біля мене, Себастьяне. Може, чогось вип’єш?.. Дарма відмовляєшся. Ну як вам торгується в шинку? Тереса та малюки здорові?
Насйональ перелічував усе, що продано за останні дні, казав, скільки келихів вина з місцевих виноградників доставлено покупцям додому. Старенька слухала його дуже уважно: адже вона у свій час натерпілась лиха і добре знає ціну грошей, зароблених по сентимо.
А Себастьян провадив, що було б непогано розширити торгівлю. Скажімо, продавати в їхньому шинку ще й тютюнові
