Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Вінчалися молодята в церкві святого Хіля*, перед образом богоматері, що подає надію, відомої під ім’ям святої діви Макаренської. Коли процесія вийшла з храму, замерехтіли в сонячному промінні екзотичні квіти та барвисті птахи на сотнях китайських шалей, що покривали плечі подруг нареченої. Весільним батьком був депутат кортесів. Над морем білих і чорних фетрових капелюхів здіймалися блискучі циліндри повіреного та інших багатих сеньйорів, шанувальників Гальярдо. Усі вони радісно всміхалися, щасливі, що можуть пройтися поруч із тореро і ніби прилучитися до його слави.
Біля дверей будинку цілий день роздавали милостиню. На це бучне весілля тяглися жебраки не лише з усього міста, а й з навколишніх сіл.
У патіо гримів бенкет на всю губу. Клацали апаратами кілька фотографів: робили знімки для мадридських газет. Весілля Гальярдо вважали за національне свято. До пізньої ночі бриніли гітари й звучали меланхолійні мелодії під виляски долонь і клацання кастаньєт. Піднявши руки, дівчата притупували на мармурових плитах маленькими ніжками, шлейфи спідниць і барвисті шалі метляли навколо струнких станів, що розгойдувалися в ритмі севільян. Ляскали корки, вилітаючи з десятків пляшок, і струмками лилися чудові андалузькі вина; з рук у руки переходили келихи з вогнистим хересом, пекучою монтільєю[25], світлою і запашною мансанільєю із Санлукара. Усі понапивалися, але то було сп’яніння ніжне, тихе й сумне, що виражалося тільки в млосних зітханнях та співах, коли кілька чоловік водночас затягували тужливої пісні, в якій говорилося про в’язницю, про смерть, про бідолашну матір — вічні теми народної андалузької лірики.
Опівночі розійшлися останні гості й молодята залишилися самі з сеньйорою Ангустіас. Виходячи зі своєю дружиною, лимар у розпачі махнув рукою. Він був п’яний і лютий, бо за цілий день ніхто навіть не подивився на нього. Наче він порожнє місце! Не близький родич, а казна-хто!..
— Нас виганяють із дому, Енкарнасйон. Ця дівчинка з личком мадонни стане тут повновладною господинею, і нам нема на що сподіватися. Ось побачиш, діти в них так і посиплються.
Думаючи про майбутнє потомство еспади, плодючий батько родини щиро обурювався, — адже діти Гальярдо з’являться на світ тільки щоб нашкодити його дітям.
Час ішов. Минув уже рік, а пророцтво сеньйора Антоніо не справджувалося. Гальярдо з’являвся з дружиною на всіх святах, обоє виряджені й веселі, як і належить багатому і знаменитому подружжю: вона красувалася в шалях, що викликали в убогих жінок крики захвату; він ходив весь у діамантах і завжди був готовий витягти гаманець і пригостити своїх шанувальників чи подати милостиню жебракам, які стікалися до нього юрмами. Схожі на відьом циганки, смугляві і балакучі, надокучали Кармен радісними віщуваннями. Господь благословить її сином, хлопчиком прекрасним, як сонце! Це видно по білках її очей. Дитя вже напівдорозі…
Але марно червоніла від щастя Кармен, соромливо опускаючи очі; марно еспада прибирав гордовитого і хвацького вигляду, вірячи, що ось-ось діждеться сподіваного нащадка. Дитини не було.
Минув ще рік, а надії молодого подружжя усе не справджувалися. Сеньйора Ангустіас дуже засмучувалась, коли при ній згадували про розчарування, яке спостигло Хуана й Кармен. Вона вже мала онуків, дітей Енкарнасйон, що за наказом лимаря з ранку до вечора крутилися в домі бабусі, намагаючись у всьому догоджати багатому дядькові. Але бідолашній жінці, яка палко любила Хуана і мріяла якось спокутувати свою провину перед ним, хотілося мати онука від сина. Як би вона ніжно піклувалася про малого, віддала б йому всю любов, якої не могла дати своєму Хуанільйо в його злиденному дитинстві.
— Я знаю, в чому причина, — сумно казала старенька. — Сердешна Кармен дуже хвилюється. Подивилися б ви на неї, коли Хуан їздить по світу.
Узимку, коли корид не було і тореро сидів удома чи то їздив за місто дивитися молодих бичків або полювати, усе йшло гаразд. Кармен була щаслива, знаючи, що чоловікові не загрожує небезпека. Вона сміялася з найменшого приводу, їла з апетитом, на обличчі її жеврів рум’янець здоров’я. Але ось наставала весна, Хуан знову починав їздити по Іспанії, від арени до арени, і бідолашна жінка блідла й худнула, очі її від журби робилися великі-великі, і вона готова була заплакати від найменшої згадки про Хуанове ремесло.
— Цього року він має сімдесят дві кориди, — казали друзі, підраховуючи контракти еспади. — Жодного матадора не запрошують так часто, як його.
Кармен гірко всміхалася. Отже, попереду сімдесят два дні нестерпної тривоги, коли вона почуватиме себе, як засуджений на смерть у каплиці в ніч перед стратою, чекаючи вечірньої телеграми і водночас боячись її як вогню. Сімдесят два дні жаху, сповнених забобонним передчуттям, що одне пропущене в молитві слово може вплинути на долю відсутнього чоловіка. Сімдесят два дні болісного подиву, що вона живе в мирному домі, щодня бачить одних і тих самих людей, відчуває, як ліниво й безтурботно минають Дні, немов у світі не відбувається нічого незвичайного; так само як і завжди галасують у патіо малі племінники, з вулиці долинають протяжні крики продавця квітів, а тим часом десь дуже-дуже далеко, в якомусь чужому незнайомому місті її Хуан на очах у тисяч людей б’ється з розлюченими биками, дражнить їх червоним клаптем і за кожним помахом бачить, як мелькає смерть під самими його грудьми.
Ох, ці дні кориди, святкові дні, коли небо здається прекраснішим, ніж звичайно, коли по їхній глухій вуличці шарудять кроки вбраних по-недільному перехожих, і в таверні на ближньому перехресті бринять гітари, люди співають і плескають у долоні!.. Одягшись якомога скромніше, Кармен опускає на очі мантилью, виходить з дому і, наче рятуючись від жаского сну, шукає притулку в церкві. Її нехитра віра, яка під впливом страху стає забобонною, жене її од вівтаря до вівтаря, а розум весь час зважує заслуги та чудотворну силу того чи того образа. Кармен заходить у глибоко шановану простолюдом церкву святого Хіля, яка бачила найщасливіший у її житті день,
