Контракт на любов - Дарина Міс, Уля Сер

– Тоді зробимо так. Я посаджу тебе в машину, і тоді піду. Не хочу, щоб ти знову зустрілась з тим ненормальним. Як тобі? – знову цей бездонний погляд. Я вірю, надіюсь він не скривдить мене, не обмане.

– Добре. 

Він бере мене за руку і ми йдемо у бік стоянки. Денис відчиняє дверцята машини та допомагає мені сісти. Присідає біля мене та кладе свої руки на мої. 

- Не хвилюйся, все буде добре. Я обіцяю тобі. Зачекай 10 хвилин. Я швидко. - він легенько посміхається, зачиняє двері та блокує автомобіль. 

Я видихаю та відкидаюсь на сидіння. 

Треба просто дочекатися його. 

Все буде добре. Поки він поруч, я відчуваю себе добре. Я спокійна.

Денис

Злість просто переповнює мене... Я злий на того недоумка, який тільки й думає про те, як потрапити у ліжко до дівчини. Також я злий на Емілію. Як можна бути такою безпечною?  Що вона намагалась зробити, чим думала коли йшла на зустріч з тим дебілом. Чорт, як же це все мене дратує. 

Але... Коли я побачив як вона плаче, яка вона розбита, як сильно вона хвилюється через те, що могло статися. Я бачив в її очах страх, і це ще більше дратувало мене. Ніхто не має права так ставитись до дівчат, коли поруч є я. Ніхто не може так говорити до дівчини, яка грає роль моєї нареченої. Мені хотілось знайти того Алекса і навчити його манер, але бажання якнайшвидше бути біля Емілії переважає.

Я стараюсь якомога швидше знайти того німця, не хочу, щоб Емі залишалась сама, наодинці зі своїми думками. Це не той час, коли її треба залишити одну. Я повинен бути поруч, раз пообіцяв що більше він її не торкатиметься. Хоч в нас все не по-справжньому, але я повинен захистити її. Вона слабка, тендітна дівчина. Мій обов'язок захищати її, як свою наречену. 

Декілька хвилин і ось я уже попрощався з Лукасом, та прямую до автомобіля. Надіюсь вона не плаче знову... 

Відчиняю авто, сідаю за кермо і повертаю голову до Емі. 

– Як ти? Тобі... – очі зупиняються на обличчі дівчини, вона зараз така мила. Ну звісно, вся ця ситуація вимотала її, ось вона й заснула. 

Знімаю свій піджак та накриваю її. Важко уявити, як їй погано останні два дні. 

Ми їхали в готель у повній тиші, я тільки чув тихеньке сопіння Емілії. Воно заспокоювало мене... 

Я зупинився на стоянці біля готелю і ще декілька хвилин просто спостерігав за Емі. Така тендітна... 

Думаю її варто розбудити. 

Легенько торкаюсь її плечей і вона відразу прокидається... Досі не оговталась. 

– Вибач, що заснула. Довго я спала? – Емі починає тараторити, а лише посміхаюсь. Кумедна!

– Та ні, близько сорока хвилин. Як ти? Вже краще? 

– Еем, так... Дякую, мені легше. Наскільки це можливо, – невпевнено відповідає, наче не хоче більше торкатись цієї теми.

– Я проведу тебе до номера. Тобі потрібно добре відпочити... Що скажеш? 

– Не впевнена, що зможу заснути зараз. Я краще піду на терасу та вип'ю чаю. Треба подумати, – зізнається, підіймаючи на мене погляд. Її очі… Вона наче просить, аби я пішов з нею. Проте сама не хоче попросити про це. 

– Тоді я піду з тобою. Не впевнений, що в самотності тобі стане легше, – не питаю, а просто кажу. Я піду, навіть якщо прожене мене.

– Як знаєш. Можемо і разом піти, – вона легенько посміхається. 

– Тоді йдемо, і я постараюсь підняти тобі настрій, – заявляю, знову отримуючи посмішку від Емілії.

Не знаю що це, і чому це відбувається зі мною, але... 

Я хочу захистити цю дівчину... 

Дуже хочу...