Рибалки - Chigozie Obioma

плюнув. — Ти й досі спиш із Метью, другом свого чоловіка, навіть у подружньому ложі? Геть сорому не маєш! Ніякого сорому!» І божевільний, «підпаливши» той шлюб, оскільки після низки заперечень чоловік таки дізнався про зраду і розлучився з дружиною, просто пішов собі геть, і гадки не маючи про те, що він щойно накоїв.

Однак, незважаючи на все це, частина населення Акуре любила Абулу й бажала йому довгого життя, тому що він часто й допомагав людям. Якось завдяки йому вдалося уникнути збройного нападу, оскільки Абулу, передбачивши його, оголосив усім, що четверо чоловіків «у масках і темному вбранні» нападуть тієї ночі на один з районів. Люди викликали поліцію, щоб та наглянула за вулицями, і коли грабіжники з’явилися, поліція їх зупинила. Приблизно тієї ж пори, коли він передбачив пограбування, Абулу також розкрив місце, де ховалися викрадачі маленької дівчинки в очікуванні викупу за неї. Дівчинка була дочкою одного з політиків штату. Послухавшись детальних вказівок Абулу, поліція заарештувала викрадачів і звільнила дівчинку. Абулу знову заслужив подяку, і люди казали, що політик заповнив його вантажівку подарунками. А ще говорили, що політик навіть подумував доправити його до психіатричного шпиталю на лікування, але йому заперечили, сказавши, що коли Абулу позбудеться свого божевілля, то з нього більше не буде жодної користі. Абулу завжди вдавалося уникати психіатрів. Після того випадку, коли він пройшов по битому склу, його відвезли до психіатричної лікарні, але, перебуваючи там, він опирався лікарям, погрожував їм різними наслідками за утримання здорової людини і говорив, що його незаконно ув’язнили. Коли це не допомогло, він перейшов до самовбивчого голодування, відмовляючись навіть пити воду, попри всі спроби його напоїти. Побоюючись, що Абулу помре від свого посту, і через те, що він почав вимагати адвоката, його відпустили.

7
Сокольнича

Ширшає коло, яким сокіл пливе, і він вже не чує сокольничого.

В.Б. Єйтс

ати була сокольничою.

Вона стояла на пагорбі й стежила за небом, намагаючись відігнати все лихе, що сунуло по її дітей. У кишенях її розуму лежали копії наших розумів, тож вона вміла легко вловлювати негаразди, ще коли вони тільки починали формуватися, як моряки впізнають у небі зародок майбутньої бурі. Вона іноді підслуховувала за нами, намагаючись ухопити уривки наших розмов, ще до того, як батько поїхав з Акуре. Бувало, що коли ми збиралися в кімнаті братів, один із нас навшпиньки крався до дверей, щоб глянути, чи не стоїть за ними вона. Він зненацька відчиняв двері й ловив її на гарячому. Але, як сокольничий, який дуже добре знає своїх птахів, вона часто успішно за нами слідкувала. Певно, вона вже відчула, що з Ікенною щось не так, та коли побачила пошматований календар М.К.О., зрозуміла, учула, переконалася, що той проходить через метаморфозу. Тому, намагаючись дізнатися, що її спричинило, мати й підлестилася до Обембе, щоб той видав подробиці зустрічі з Абулу.

Хоч Обембе й приховав, що сталося, коли Абулу пішов геть, — ту частину, де він розповів нам, що сказав Абулу, коли пролетів літак, — матір усе одно охопило страхітливе горе. Після кожного епізоду розповіді вона вставляла боязкі вигуки: «Боже мій, Боже мій», а коли Обембе договорив, вона підвелася, кусаючи губи і тремтячи, вочевидь, від нищівного тиску зсередини. Вона вийшла з нашої кімнати, не сказавши ані слова, тільки здригаючись усім тілом, ніби застужена, а ми з Обембе сиділи й гадали, що зробили б із нами наші брати, якби дізналися, що ми видали їй цю таємницю. Аж раптом я почув її голос, а тоді їхній — вона зажадала знати, як це вони не розповіли їй про те, що з ними таке сталося. Ледве мати вийшла з їхньої кімнати, розлючений Ікенна увірвався до нашої й спитав, котрий це телепень не втримав язика. Обембе бідкався, що вона присилувала його розповісти, і навмисне робив це голосно, щоб мати почула його і втрутилася. Вона так і зробила. Ікенна вийшов, заприсягнувшись покарати нас, коли її не буде поруч.

За годину, коли мати нібито трохи відійшла, вона зібрала нас у вітальні. На її голові ззаду була пов’язана хустина, схожа за формою на пташиний хвіст, — ознака того, що вона молилася.

— Коли я йду до струмка, — сказала мати сиплим і надламаним голосом, — то несу із собою уду. Я нахиляюсь до води й наповнюю уду. Я йду від струмка… — Ікенна дико позіхнув і зітхнув. Мати замовкла на мить, а тоді продовжила, дивлячись на нього: — Я йду додому, у свій дім. А діставшись його, я ставлю горщика на землю і бачу, що він порожній.

Вона дала словам дійти до нас, обводячи всіх очима. Я уявив, як вона йде вздовж річки з глиняним горщиком уду на голові, а покладена під нього скручена кількома кільцями раппа допомагає рівно його тримати. Мене так затягла і зворушила ця проста історія, а ще інтонація, з якою вона її розповіла, що мені не дуже й хотілося знати, що вона означає, бо знав, що такі історії, розказані після якогось нашого негідного вчинку, завжди мали в собі приховане значення, бо мати говорила і думала притчами.

— Ви, мої діти, — продовжувала вона, — витекли з мого уду. Я думала, що ви в моїх руках, що я несу вас у своєму уду, що моє життя повне вами… — вона витягла руки й склала їх чотирикутником, — але я помилялася. Просто під моїм носом ви тижнями ходили до річки й рибалили. А тепер виходить, що ви ще довше приховували від мене смертельну таємницю, тоді як я вважала, що ви в безпеці, що я знатиму, коли вам щось загрожуватиме.

Вона похитала головою.

— Вас треба очистити від усіх злих чарів, які наклав на вас Абулу. Увечері ми всі підемо на службу до церкви, тож нікуди сьогодні не ходіть, — сказала мати. — О четвертій усі зберемося й підемо до церкви.

З материної кімнати, де Девід залишився з малою Нкем, долинув його грайливий сміх, заповнивши тишу, що утворилася після завершення