Рибалки - Chigozie Obioma
Абулу та його брат жили без батька. Коли вони ще були дітьми, їхній батько поїхав у християнське паломництво до Ізраїлю та так і не повернувся. Багато хто з людей вважав, що його вбито під час вибуху в Єрусалимі, але один з його друзів, який був разом із ним у тому самому паломництві, розказував, що той подався до Австрії з якоюсь австрійкою й оселився там. Тож Абулу й Абана росли з матір’ю та старшою сестрою, котра у віці п’ятнадцяти років узялася за проституцію й переїхала до Лаґоса практикувати своє ремесло.
Їхня мати тримала невеликий ресторанчик. Побудований з дерева й оцинкованого металу, він у вісімдесятих був на нашій вулиці доволі популярним. Обембе сказав, що навіть батько їв там кілька разів, коли мати була вагітна і їй стало надто важко готувати їжу. Абулу з братом зазвичай прислужували в ресторанчику після школи, мили посуд і витирали хисткі столики після кожного відвідувача, підносили зубочистки, підмітали підлогу, що з кожним роком ставала чимдалі темніша від сажі та пилу, як майстерня автомеханіка, і в дощовий сезон виганяли мух, махаючи сплетеними з пальмового волокна ручними віялами. Але попри всі їхні зусилля, ресторанчик приносив небагато, і вони не могли дозволити собі належної освіти.
Злидні та скрута гранатами вибухали в їхніх головах, залишаючи після себе осколки відчаю, тож хлопці з часом почали красти. Та коли вони з ножами й іграшковими пістолетами пограбували дім заможної вдовиці і винесли повну валізу грошей, удовиця підняла ґвалт, щойно вони вибігли, і за ними погналася юрба перехожих. Абулу спробував перетнути дорогу, прагнучи відірватися від переслідувачів, але його збила машина, що мчала вулицею і не зупинилася після зіткнення. Побачивши це, юрба поспіхом розсіялася, залишивши Абану одного з пораненим братом. Він самотужки підняв Абулу і зміг доправити його до лікарні, де лікарі силкувалися обмежити масштаби завданої шкоди. Обембе казав, що мозкові клітини Абулу позапливали не на свої місця, змінивши його розумову будову і завершивши жахливий процес.
Коли Абулу відпустили, він повернувся додому просто істотою — був наче новонароджений, чий розум є чистим аркушем без жодної цятки. У ті часи він тільки й робив, що дивився — пустими, зосередженими очима, — ніби очі стали тим органом його тіла, що міг виконувати функцію всіх інших, або наче всі його органи, крім очей, повідмирали. Минув час, його божевілля набрало сил, і, хоч іноді воно дрімало, його можна було спровокувати, як заснулого тигра. Явища, що пробуджували його божевілля, були численними й різноманітними: якийсь погляд, сцена з життя, слово — будь-що. Уперше це сталося через ревіння літака, що пролетів над їхнім будинком. Почувши його гуркіт, Абулу скрикнув од люті й зірвав із себе одяг. Якби Абана вчасно не втрутився, Абулу був би вибіг із дому. Абана поборов його, поклав на підлогу й тримав, поки Абулу не припинив пручатися. Тоді він розпластався на підлозі й заснув. Наступного разу божевілля в ньому пробудила нагота його матері. Він сидів на стільці у вітальні, коли побачив, як вона, роздягнувшись, пройшла до ванної. Він скочив, наче побачив привида, сховався за дверима й підглядав за тим, як вона купалася, через замкову щілину, і та картина додала химерних карт до колоди, що він її мав у голові. Хлопець витяг свій стверділий пеніс і почав його пестити. Побачивши, що мати от-от має вийти, він сховався й нечутно зняв одяг. Тоді прослизнув до її кімнати, повалив на ліжко і зґвалтував.
Та й після того Абулу не покинув материного ліжка — він тримав її, ніби свою дружину, а вона плакала й побивалася в тих обіймах, аж поки не повернувся його брат. Скипівши від того, що Абулу накоїв, Абана побив його своїм шкіряним паском, не слухаючи материних благань, після чого Абулу втік із кімнати, зазнавши чималого болю. За мить він висмикнув телевізійну антену з розхитаного кріплення в підставці, рвонув назад до кімнати й пришпилив нею брата до стіни. А тоді, страхітливо заволавши, він вискочив з дому. Його божевілля набрало повної сили.
Перші роки Абулу тинявся вулицями і спав на ринках, у недобудовах, на звалищах, у стічних канавах, під припаркованими машинами — будь-де і скрізь, де його могла застигнути ніч, — поки не надибав за кілька метрів від нашого будинку розвалену вантажівку. Вона ввігналася в електричний стовп 1985 року, вбивши цілу родину. Покинута через ту криваву історію, машина поступово перетворилася на розсадник диких кактусів і слонової трави. Щойно знайшовши її, Абулу взявся до роботи, виселивши цілі нації павуків і викуривши неприкаяних духів померлих, чия кров навіки залишила сліди на сидіннях. Він повикидав уламки скла, позчухував острівці моху, що понаростали на голій і поїденій міллю обшивці салону, і знищив безпомічну расу тарганів. Тоді позатаскував до вантажівки свої пожитки — мотлох, набраний зі смітників, здебільшого викинуті різноманітні речі та й узагалі будь-що, що пробуджувало в ньому цікавість. Відтак він зробив ту вантажівку своїм домом.
Божевілля Абулу було двох видів — неначе біси-близнюки постійно намагалися зіграти в його голові кращу мелодію. Один з них грав мелодію, що скидалася на звичайну, непримітну причинність, підбиваючи його на те, щоб ходити голим, тхнути, вкриватися брудом, скрізь приносити із собою ціле море мух, танцювати на вулицях, підбирати на смітниках покидьки і їсти їх, вголос розмовляти про щось із самим собою або балакати з невидимими людьми такими мовами, яких на цьому світі не існує, кричати на різні предмети, танцювати на перехрестях, колупатися в зубах знайденими на землі паличками, випорожнюватися на узбіччі доріг і робити все, що роблять бродячі неприкаяні. На його голові виріс цілий ліс довгого волосся, обличчя вкривали нариви, а шкіра лисніла від жирного бруду. Іноді він розмовляв з ордою доппельгангерів і невидимих друзів,
