Ми проти вас - Фредрік Бакман

Теему зачиняє багажник, сокира так і залишається всередині.

— Я даю Петеру шанс. Якби не давав, то його б уже не було в місті.

* * *

Петер стоїть перед дверима свого будинку, але налякано відпускає клямку, витягає ключ із замка й оглядається на вулицю. До нього прямує Річард Тео, він одягнений у чорний костюм, хоча надворі середина літа. Їм ніколи не доводилося розмовляти — принаймні Петер такого не пам’ятає, — але, звісно, він добре знає, хто такий Річард Тео. Петерові відомо, яку політику веде Тео, і вона йому не подобається. Ця політика агресивна, вона налаштовує одних людей супроти інших, але головне навіть не це — просто в Петера кілька разів складалося враження, що Тео щиро ненавидить хокей.

— Доброго вечора, Петере. Сподіваюсь, я не завадив, — вітається Тео.

Його привітність має в собі щось зловісне.

— Я можу тобі якось допомогти? — трохи розгублено запитує Петер.

— Ні, але я можу допомогти тобі, — відповідає Тео.

— І як саме?

Усміхнені губи політика ледь помітно смикаються.

— Петере, я можу врятувати твій хокейний клуб. Можу дати тобі останній шанс стати переможцем.

12

«І нехай я згорю дотла…»

Усі люди, які віддають своє життя, щоб стати найкращими в якійсь сфері, рано чи пізно наштовхуються на одне і те саме запитання: «Навіщо?». Адже якщо ти хочеш стати найкращим у чомусь одному, то доведеться пожертвувати всім іншим. Тож Міра, вперше зустрівши Петера того вечора у столиці, коли він щойно програв найважливіший у своєму житті матч і, розчавлений, зайшов до ресторану, власниками якого були Мірині батьки, поставила йому саме це запитання: «Навіщо?».

Петер ніколи не міг дати достойної відповіді, і його дружину це дратувало до безумства, але через багато років, коли вони вже були одружені, мали дітей і довге спільне життя, Міра вичитала якусь цитату столітньої давності в інтерв’ю з одним альпіністом. Його запитали: «Чому ви хотіли піднятися на Еверест?». Альпініст відреагував із великим здивуванням, ніби таке запитання було для нього незрозумілим, а відповідь — очевидною: «Тому що він є».

І тоді Міра зрозуміла. Бо навіщо вона сама хотіла вчитися в університеті, якщо ніхто з її сім’ї не мав вищої освіти? Навіщо вибрала юриспруденцію, коли всі говорили їй, що буде занадто важко? Навіщо? Щоб зрозуміти, що вона може. Тому що вона хотіла піднятися на ту кляту гору. Бо та гора є.

Тому Міра знає, що зараз відбувається, вона зрозуміла це, можливо, навіть раніше за Петера, поки стояла за вхідними дверима і могла почути достатньо з його розмови з Річардом Тео. Її чоловік буде шукати спосіб урятувати клуб і знову стати незамінним. Як завжди. Міра сидить у передпокої, аж поки не чує звук двигуна «вольво», крізь вікно їй видно, як Петер від’їжджає. Пляшка вина залишається невідкоркована, келихи Міра ставить у шафку, і коли вкладається спати, шкіра під обручкою холодить. Мине ніч, завтра зранку вона прокинеться і спробує вдати, ніби все добре, хоч і розуміє, що тепер кожен день усе більше віддалятиме її від наступного року.

* * *

Петер уже не першу годину їздить без жодної цілі. Прокручує в голові одні й ті самі запитання: «Чого вартий хокейний клуб? Для кого він існує? Яку ціну доведеться за нього заплатити?». Але поміж них закрадаються ще й інші його роздуми. «Що я вмію, крім хокею? Яким чоловіком я стану, якщо залишуся без нього?»

Петер ніколи не любив інших жінок, окрім Міри, і знав, що вона буде несамовито щаслива, якщо він покінчить із хокеєм, але в глибині душі сумнівався: чи справді так буде? Вона закохалася в чоловіка з мріями й амбіціями, а як тепер Міра дивитиметься на нього, якщо роки минатимуть, а він ніколи нічого не досягне?

Надходить світанок, і над Бйорнстадом розливається світло, таке літнє сяйво, про яке Петерова мама завжди казала: «Ніби сам Господь Бог порозливав апельсиновий сік на верхівки дерев». Петер, заплющивши очі, сидить перед продуктовою крамницею, а в його голові крутяться й крутяться думки.

Перше, що заявив йому Річард Тео вчорашнього вечора: «Тобі ж не подобається моя політика, так?». Петер замислено відповів: «При всій повазі, я тримаюся подалі від твоїх поглядів. Ти — популіст». Тео кивнув, сказане, здається, його зовсім не образило: «Людина буває популістом до того часу, поки не здобуде перемогу, а далі вона переходить до істеблішменту». Побачивши відразу в Петеровому погляді, політик додав: «При всій повазі, Петере, в основі політики лежить розуміння, що світ є складним, попри те що такі люди, як ти, хочуть, аби він був простим».

Петер похитав головою: «Ти живеш із протиріч. Твоя політика породжує конфлікти. Розмежовує людей». Політик із розумінням усміхнувся: «А хокей? Що, на твою думку, він робить із тими, хто не бере участі у грі? Ти хоч пам’ятаєш мене зі школи?». Петер ніяково прокашлявся і пробурмотів: «Здається, ти був на кілька класів молодший?». Річард Тео похитав головою, він не сердився і не засуджував, а якось мало не безвольно відповів: «Петере, ми були в одному класі».

Петер не знає, чи Тео планував похитнути його рівновагу, але в будь-якому разі це спрацювало. Коли Петер засоромлено потупив погляд, політик задоволено усміхнувся, а тоді, не ускладнюючи, пояснив, чому сьогодні ввечері хотів зустрітися з Петером: «У мене є певні контакти в Лондоні. Мені відомо, яке підприємство купить фабрику в Бйорнстаді».

«Я навіть не знав, що її збираються продати…» — вигукнув Петер, але політик послужливо знизав плечима: «Це моя робота, Петере, — знати те, чого не знають інші. Я і про тебе чимало знаю. Саме тому я тут».

* * *

Зранку Лео прокидається в порожньому будинку. На кухонному столі мама залишила йому записку: «Я на роботі, твій тато в клубі, дзвони, якщо щось потрібно. Гроші лежать у комоді. Любимо тебе! — Мама». Лео вже не дитина. Він теж помічає слово «твій». Твій тато. А не мамина людина.

Хлопчик заходить до кімнати своєї старшої сестри, зачиняє двері й лягає на підлогу, скоцюрбившись. Під ліжком лежать нотатники Майї, списані віршами й текстами до пісень, Лео читає їх, і з його очей ллються різні сльози. Часом то сльози його сестри, часом — власні. Майя ніколи не була подібною на інших старших сестер, які кричали й виганяли з кімнати своїх молодших, тож Лео змалку міг сидіти в неї. Майя дозволяла йому спати у