Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Стрелять не будут? — почув Рем, і після паузи, коли водій отримав ствердний знак, знову долинуло з переднього сидіння: — Хорошо.

Рем навіть устиг задрімати, незважаючи на тряску, а прокинувся від криків: «Стій, стій!»

— Шановний, ви що, не вмієте читати? Стій. Чекай на команду військових. Потім вирушай, — спокійно відчитував водія незнайомий чоловік. — А то я ж можу з переляку зіпсувати вам фари.

«Наші!» — радісно забилося серце в грудях у Рема від відчуття свободи. Вона вже була близько.

— Що там у вас? — запитав військовий на блокпосту.

— Раненый! — сказав водій. — Ваш раненый!

— Паша! — крикнув військовий комусь. — Тут поранений! Кажуть, наш!

За хвилину Рема знову клали на ноші, витягали, перевантажували й знову завантажували. Рятівний метал військових «медичок» гуркотів по-домашньому, обнадійливо, і голоси людей, які метушилися навколо нього, звучали, як хор, що виконував найприємнішу музику на світі — марш свободи.

І в цій радісній метушні він відчув тепло рук на своїх грудях. Знайоме тепло долонь.

— Никому не говори, кто тебя вывез. Никому и никогда. Иначе они сделают со мной то, что хотели сделать с тобой.

Вона шепотіла йому це на вухо, а він відчував на щоці її дихання.

— И с врачом. И с водителем.

Він не зовсім уловлював зміст того, що вона казала. Вірніше, зміст Рем якраз розумів, а от окремі слова розібрати не міг. Близькість волі п’янила його.

— И запомни. Я люблю тебя. Люблю. Тебя. Одного.

Вона швидко притулилася до нього, натиснувши долонями на його груди. На теплій шкірі її щоки залишалася волога доріжка від сльози. Він подумав, що в неї з’явиться подразнення від його щетини.

— Я тоже. Люблю тебя. Машенька, — уривчасті, як текст телеграми, слова несподівано легко злетіли з його вуст. Але він не знав, чи почула вона їх. Він більше не відчував ні її шкіри, ні теплої сили її долонь. Вона пішла. А її місце у свідомості дуже швидко заповнила свобода. Довгоочікувана й несподівана суперниця, з якою не варто змагатися жодній жінці у світі, хоч як сильно вона старатиметься зробити чоловіка щасливим. І Рем майже миттю забув, хто йому цю свободу подарував.

Минув місяць. Його рани остаточно загоїлися. Зник біль. Але зір так і не повернувся. Він учився жити в темряві й сприймати світ на слух. І цей світ звуків виявився чеснішим, ніж світ візуальних образів. Він чув — буквально чув! — де проходить межа між правдою і брехнею, вловлював різноманіття інтонацій розмов, на що раніше не зважав. Утім, добрий снайпер теж уміє слухати. А Рем іще недавно був добрим снайпером.

Йому хотілося бути потрібним, тому щодня його возили на полігон, де він спілкувався з тими, хто незабаром мав їхати на фронт. Він не міг більше демонструвати свої вміння, зате міг багато розповісти. Звуки й відчуття в роботі снайпера виявилися дуже важливими. Він вважав, що чинить правильно. Адже він нікому не давав обіцянку не воювати.

Він обережно запитував своїх друзів, чи не бачив його хто-небудь на рашистському телебаченні, поки він був у полоні, і друзі відповідали заперечно. Він поступово перестав думати про полон і про своє каліцтво, що так круто змінили його життя. Він був при ділі. На роботі. І це головне.

Спецслужби ним активно цікавились, і він не відмовлявся від виснажливих бесід, усвідомлюючи, що розумний слідчий зможе витягти з нього щось таке, що він сам лишив би поза увагою. Він хотів, щоб розказане ним зберегло життя тим, хто йде на фронт після нього. Замість нього. І заради цього готовий був до багатогодинних розмов у накуреному кабінеті.

Він говорив і про Машу. Детально, як і про все, що пережив у Луганську. Але якось відсторонено. Нічого, абсолютно нічого особистого.

А потім з’явилися вони, люди з телепередачі. Телевізійні хлопці шукали саме його. Сказали, що розслідують катування та інші порушення Женевської конвенції, на яку було глибоко наплювати сепаратистам. Його дуже сильно й наполегливо попросили прийти у прямий ефір. «Ліпше, ніж на вашому прикладі, — сказали, — ми не проілюструємо нелюдськість і героїзм цієї війни». Йому пообіцяли, що його інтерв’ю обов’язково побачать у Європі та Сполучених Штатах, і, жахнувшись, світ нарешті повірить, що в нас іде війна, й допоможе її виграти. Інтерв’ю вийшло дуже вдалим. Це був телеміст із американськими конгресменами, у багатьох, як зауважив оператор, під час розповіді про тортури біліли кісточки на сухих руках і блищали вицвілі літні очі. «Програма була цікавою, корисною. І дуже вчасною», — так сказав режисер, який випускав ефір.

Маша програму не бачила. У Луганську відключили українське телебачення. Але зміст інтерв’ю їй дуже детально переказав безжальний власник командного голосу і важких черевиків, котрий навідував якось Рема в палаті.

Як назвати цього симпатичного хлопця-росіянина, не знаю. Полонений? Але ж у нас війну з Росією не оголошено. Які можуть бути полонені, якщо немає війни? Може, він просто заблукалий чоловік зі зброєю? Ні, він не заблукав, він їхав у Донецьк, щоб воювати проти України. Утім, і тут є суперечність. Він каже, що проти України нічого не має, а хотів допомогти захистити російськомовних українців від злісних бандерівців, фашистів із «Правого сектора» та іноземних найманців. Те,