Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко
— Ты должна убить меня, — сказав він уголос.
Вона гучно скрикнула:
— Что? Что ты сказал?!
— То, что слышала, Маша, — відповів він, стараючись, аби його тон був жорстким, але не грубим.
— Но зачем? Зачем? — і він почув, як Maша розплакалася.
— Они хотят размазать меня и смешать с дерьмом. Я потом вряд ли отмоюсь. Но самое главное, они хотят смешать с дерьмом мою Родину. А у меня, кроме Родины, сейчас ничего нет. И моего доброго имени. Что может быть хуже?
— Что ты хочешь? — запитала Маша.
— Ничего. Почти ничего. Один укол чего-то сильнодействующего, чтобы сердце остановилось. Желательно, без боли. Можешь?
У повітрі зависла важка пауза. Маша захлипала.
— Ты знаешь… ты знаешь, за эти дни я поняла, что могу быть нужной. Мне бы хотелось, чтобы ты всегда был раненым, сидел в своей инвалидной коляске или в чем-нибудь еще, а я бы ухаживала за тобой, и мне бы от этого было хорошо. Странно, я ведь даже не знаю, как тебя зовут. Ты был хорошим человеком до этой проклятой войны, но она ведь когда-нибудь закончится. И неважно, как будет называться страна, в которой ты живешь. Главное, что ты живешь.
Зітхання. Пауза. Слово.
— Важно, Маша. Как страна называется, важно. Мы не можем быть ордой, кочующей с места на место. Значит, где ты и кто ты, важно. Я присягу принимал, можешь понять?
— Ой, да тут полгорода принимали одну присягу, потом вторую и третью.
— Машенька, так нельзя. Мне не будет прощения. А правда затеряется в истории.
— Ты же калека! Инвалид! Какая может быть история?!
Вона майже кричала.
— Тише, Машенька, тише, — зашепотів він. — Давай оставим этот спор. Я не поеду в Россию и не сяду на скамью подсудимых. Точка.
У палаті повисла мовчанка. Вони були самі. Його вирішили тримати окремо від інших пацієнтів, наче був він особливо цінною жертовною твариною. Але він твердо вирішив не йти на моральне заклання.
— Ты сделаешь? — перепитав він.
Знову пауза. Але Маша більше не плакала, а навпаки, стала суворою та зібраною.
— Тише. Дай подумать.
Рем дав ЇЙ подумати і почав про себе відлічувати секунди. Дійшов до шестисотої.
«Маша!» — почувся голос лікаря з-за дверей. Далекий і вимогливий. Вона прочинила двері й крикнула в коридор:
— Сейчас!
А потім перейшла на шепіт.
— Тебе не надо умирать. Я тебя вывезу отсюда.
— Куда? — з похмурою іронією спитав він.
— К своим, — вона сказала і тут же виправилася: — К твоим.
Він похитав головою. Кожен незначний рух завдавав йому болю.
— Они увидят, что меня нет, и порвут тебя на куски.
— Не порвут, — твердо мовила вона. — Не увидят.
Її план був дуже простим. Вона сказала, що в морзі досить багато незатребуваних тіл, одне з яких цілком можна видати за Рема. І особливих зусиль це їй не коштуватиме.
— Мне поможет главврач, — сказала вона.
Рем, згадавши лікаря, який називав його укропом, щиро засумнівався.
— Не волнуйся, — запевнила його Маша. — Есть способы давления на него.
Він не взявся уточнювати які, але подумав, що в них із лікарем, певно, застарілий рецидив роману. Довга історія. Або, навпаки, короткий офісний зв’язок.
Через кілька годин його поклали на каталку й вивезли в коридор. Він відчував, як щоразу, коли хто-небудь проходив повз, простирадло на його обличчі ворушилося від подиху вітру.
Потім хтось із рішучістю тореадора схопив ручки каталки, як бика за роги, і штовхнув її уперед. Він чув, як за ним зачинилися двері і, смикнувшись, ліфт повіз його вниз. Виштовхавши його в лікарняний двір, міцні руки за допомогою ще однієї пари менш міцних рук затягли його всередину чогось тісного, жорсткого й залізного. Він устиг лише ковтнути трохи свіжого повітря, що обіцяло близькість волі; але метал дверей глухо клацнув, і машина, в якій він опинився, рушила з місця. За звучанням мотору й за неповторною тряскою він безпомилково впізнав армійську «таблетку» — старий медичний мікроавтобус, що в ньому було передбачено все, крім зручності для пасажирів та пацієнтів. Рем не знав, хто його везе. Він не чув голосу Маші, але знав,
