Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«А де четвертий лист?» – «Що? Не знаю, про який четвертий лист йдеться. Ці матеріали, згідно з нашим офіційним запитом, передав повірений вашої родини, пан Олаф Кох. Ми контактували виключно з ним. Якщо ви щось знаєте про четвертий лист, то повинні про це розповісти». – «Я нічого не знаю. Думала, що їх має бути чотири. Хоча я сама надаю перевагу непарним числам, але тут уже нічого не вдієш». Дора уважно подивилася на мене, але нічого не відповіла. Я ледь не вимовила за неї: «Ви маєте право мовчати, маєте право на один телефонний дзвінок…» І тільки-но я встигла про це подумати, як задзвонив мобільний. «Будь-ласка», – сказала ввічлива Дора та чемно відійшла до вікна.
«Привіт. Як ти?» Це була Наташа. З телефону Дерека. Ліфт, у якому підіймалося моє серце, впав у шахту. Наташа вкрала його телефон, як тітка Ельзе сміх свого чоловіка. Якби я знала, що дід настільки її активує, я б воліла, щоб він не оживав. Я сказала, що почуваюся непогано, але зараз мені незручно говорити, бо я в Міністерстві юстиції на офіційній зустрічі. «Я просто хотіла тобі сказати, що я знайшла одну людину. Він зможе зробити тобі запрошення до України і допоможе з усіма запитами, якщо ти цього хочеш. Зателефонуй мені. Бувай». Від фінансових аналітиків ще ніхто не втікав, навіть гроші.
Я зітхнула і почала переписувати координати дідової військової частини, інші географічні подробиці. «Можна скопіювати фотокартки?» – «Навіщо? Оригінали залишилися у вашій родині». Я подумала, що фотокартки, певне, знаходяться між листами. Але перевіряти це під пильним поглядом Дори не хотілося. «Пошукаю». – «Щось іще?» Я хитнула головою, наче, ні. «До побачення. Якщо ви отримаєте інформацію стосовно цієї справи, ви повинні нас поінформувати. Перед тим, як іти, підпишіть дві типові заяви, вас з ними ознайомить моя секретарка». Добре, що я не стиснула її в обіймах і не почала розповідати про своїх чарівних малюків. Думаю, вона б попросила секретарку викликати мені «швидку» або завела на мене окремий файл. Хоча, певно, він уже є.
Кав’ярня, де ми домовилися зустрітися з нехай медичною, але все-таки сестрою, Терезою, знаходилася неподалік. Я упіймала себе на думці, що моє життя перетворилося на шпигунську стрічку: старі листи, невідомі люди, зустрічі в незрозумілих закладах. Подекуди, коли я виходила на вулицю вранці, було тихо, але лунала музика з відчиненого вікна, мені здавалося, що я – героїня блокбастеру, хотілося розкинути руки та полетіти рятувати Всесвіт або коханого. Зараз мені хотілося вдягнути темні окуляри.
Тереза в широких джинсах та яскравому джемпері з глибоким викотом уже сиділа за столиком і смакувала чай та вершкове печиво. Завдяки викоту було видно не її груди, а відчайдушно білу футболку, наче Тереза як ілюзіоніст сховала під светром листівкового голуба миру. Вона була схожа на туристку, котра нічим не переймається, а насолоджується відпочинком та пізнанням нової країни. Коли працюєш у закритому закладі, напевно, хочеться відкривати все інше ще раз і ще раз. Вона привітно махнула мені рукою.
Поки я замовляла чай, Тереза поглинала печиво і роздивлялася мене. «Коли я була молоденькою кралею, хлопці залицялися до мене і казали, що мої очі – чорториї, в котрих можна потонути. Мені ніколи не подобалося це порівняння, я була набожна і не хотіла, щоб чорти щось рили на моєму обличчі, наче їм мало інших справ. А тонуть хай і поготів у інших місцях, якщо їм того кортить. А оце дивлюся на тебе, на твій одяг, ти в ньому сама наче чорторий. Це ж треба так вбратися!» – «Тітка сказала, що я схожа на некролог». – «Некролог можна веселіше за цю блузку написати, принаймні я б такого собі некролога не хотіла. Такі некрологи близькі не напишуть, таке тільки в Інтернеті скачати можна». – «Все одно зараз нема у що перевдягнутися». Краще говорити про погоду.
«Ти не виглядаєш як жінка, яку били чоловіки». Терезі не бракувало нових тем, погоду вона ігнорувала, а малюнки діда ще не витягла зі свого сумкового сховища. Цікаво, вони взагалі існують? «Мене й не били». – «Я знаю. Я відразу бачу, били жінку чи ні. Бо в її зіницях, що б до неї не наближалося – філіжанка кави, посмішка, маківка малюка, квітка, – все одно відбивається його кулак». Я не знала, як реагувати на це спостереження. «Тебе не били, але щось з тобою не те. Ти не схожа на слиножуйку, котрій щодня потрібен чийсь похорон, аби лишень побиватися. Хто б не помер – у такої істерика, а якщо близькі та знамениті мерці закінчаться – вона сама когось вб’є. Питання: то що з тобою не так?» – «У мене його кулак відбитий, тільки не в зіницях, а на серці». – «Це важко, знаю», – зауважила Тереза. «Важко, бо здається, що серце усюди. Прокидаєшся – болить хребет як у діда, а там – серце, воно переміщується, ховається від болю, думає, що там біль його не знайде: в лікті, паху, ніздрях, хребті…»
«Дивися, ось його малюнки, хіба не схоже на тебе?» Обличчя на малюнках було більше схоже на обличчя Девіда Боуї, ніж на моє, але в принципі, якщо не придиратися, схожість була. Добре, що в юності мені не говорили, наскільки я можу бути боуїподібною, інакше до моїх комплексів додалося б ще й це. Худе обличчя, виразні вилиці, синці під очима, сережки у вигляді кілець у вухах. Не знаю, що хотів донести дід, але якби мені показали цей малюнок і я не знала ані його творця, ані історії, з ним пов’язаної, я б подумала, що це – рок-співак, наркоман або гей. Після своїх висновків я остаточно зрозуміла, що невідворотно застрягла в двадцятому сторіччі, сучасна дівчина швидше зреагувала б на такий портрет так: о, схоже на мого приятеля (брата, фейсбуківця, колегу…)
«А це що?» – «Нашим психологам також цікаво, що це». Картинка нагадувала мені пустелю. Кілька рисочок, незрозумілі позначки, кілька крапок, і дуже виразний хрест. У пустелі може бути хрест? Чи це цвинтар? Але для цвинтаря одного хреста, здається, замало. Незбагненно. Треба показати це Манфреду або мамі. Зрештою, хто в нас родині має художній хист?
«Я
