Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко

тільки от пульс можна було побачити на зап’ястку, ніби хтось під шкірою грав у пінг-понг. Це так дико бачити свій пульс – як рухому, але сховану під шкірою частину тіла. Мене ледь не знудило. Я відчувала щось таке, що, певне, відчували великі письменники. Коли або хочеш спалити все, що написав, або негайно розпочати писати новий том. Мені захотілося написати листа від імені діда. Раптом я відчула запах несвіжого старечого спіднього, так тхне від старих, котрі не хочуть підмиватися і не роблять того: сечовина, затхлість, хвороби. Не від початку, але за кілька хвилин я збагнула, що цей запах йде від нарцисів, які манірно застигли в подарованій Манфредом вазі. Схожі на дівчаток-балерин під час спільного позування однаковим поворотом голови та нахилом стану. Я підхопилася та побігла на кухню, знайшла пакет для сміття, запхала туди квіти разом із вазою та виставила все це на балкон. Більше я ніколи не купуватиму нарцисів.

Треба було зв’язатися з Боно. І от тільки зараз я збагнула, що не знаю, як його дістати. Його скайпу в мене не було, він ніколи не надсилав мені електронних листів, тільки іноді паперові листівки дивного вигляду та змісту. Я була впевнена, що Манфред має координати нашого навіженого кузена, але телефонувати братові не хотілося. В шухляді я знайшла кілька дисків Бонапарта, там було вказано номер якогось телефону, що його я набрала. І почула захрипле дівоче «Алльо». Я привіталася та запитала, чи розмовляє дівчина німецькою.

«Це ще мені нафіга? Ти з німецької церкви?» Я не знала про існування німецьких церков у Франції і не знала, чим вони можуть відрізнятися від французьких, хіба що хрести пофарбовані в наші національні кольори. Французьку я знала дуже погано, ледь розуміла, що вона каже. «А англійською?» – не могла вгамуватися я. «Блін. Тобі чого?» – вона перейшла на англійську! «Я – сестра Боно. Ви знаєте Боно?» Вона гмикнула. «Ми живемо разом. Він ніколи не говорив, що в нього є сестра. Ти хто така, дівко?» Я розгубилася. Боно, котрий виглядав як фам-фаталь та Че Гевара і носив цей завузький чорний одяг, виявляється, не був геєм.

Шок полягає не в тому, що хтось з твоїх родичів має іншу орієнтацію, справжній шок полягає в тому, коли твій родич виходить за межі твого сприйняття його. «Я – сестра, двоюрідна. Навіщо мені брехати?» – «Ти себе так щоразу заспокоюєш, коли брешеш?» – «Навіщо мені брехати?» – «Звідкіля я знаю? Можливо, ти від цього кінчаєш. Та припини цю маячню, хочеш, щоб сприймалася твоя брехня, – тренуй фантазію. В мене нині гарній настрій, ану спробуй щось ще?» – «Ельзе, Манфред, Марта, Агнес, вам про щось кажуть ці імена?» – «Шифруєш ім’я Емма? Вже набагато цікавіше!» – «Блін, ні». Вона мене дістала, я перейшла на сленг. «Ти взагалі в курсі, що Боно – німець?» – «Це його біологічне походження, а не справжнє». – «Тобто?» – «Ну, тобто не той батько, хто трахав матір, а той, хто виховав дитину. Боно виховали французи, ясно?»

Невідомо, кому пощастило більше, Боно чи Мауглі, хотілося пожартувати мені, тоді б він писав «ввуууууу», а не «ква-ква» на листівках – але ж я не Манфред, щоб жартувати на тему націй та релігій. Уголос. «Мені треба поговорити з Боно, він удома?» – «Ні, кицю-сестрицю, він у клубешнику». – «В нього вечірка?» – «В нас щодня вечірка, це – наш клуб, ми його тиждень тому придбали. Найкрутіший! Гарні родичі, нічого не знаєте про його життя. Я ж кажу, біологічний мотлох». Власне, на цьому варто було б покласти край цій дивовижній розмові, але мені був потрібен бісів Боно. «Якщо тобі кортить мене вилаяти – не стидайся, давай». – «Сто років ти мені снилася, аж поки на землю не спустилася. Ти за кого себе маєш? Слухай, от ми живемо вже рік, і ніхто з вас ніколи не телефонував, не писав, не приїздив у гості. Ви дали мені можливість думати про вас як про люблячу Боно родину, га?» Такої можливості ми їй не дали. «Ну, знаєш, зате тобі не треба нас любити». – «А може, я цього прагну?» Я не люблю екзистенційних бесід навіть з батьком, не кажучи про незнайомих людей. Зрештою, я не Ісус Христос, щоб витримувати стільки любовних прагнень.

«Справа в тому, що мені потрібний лист від нашого з Боно діда. Мені здається, що Боно його прихопив з собою. Бо всі листи були в його матері, а зараз один зник». – «Блін, я так і знала. Якщо хтось із вас і зателефонує, то як поліція. Що, більше нема на кого звернути? Немає в Боно ніяких листів. Чого б йому писав той дід, якщо більше ніхто з вашого кубла не писав?» – «Дід писав нашій бабці, це – старий лист, з минулого сторіччя». – «Ми з Боно – люди майбутнього, нам нецікаво жити минулим. Нема в нього жодних листів». Я вирішила, що слід прощатися. «Гаразд. Бувай. Перекажи, будь-ласка, Боно, що я телефонувала, хай мені задзвонить, треба з’ясувати, де може бути цей лист». – «Блін. А тобі навіть не цікаво, як мене звуть?» – «Цікаво, я саме хотіла обрати ім’я для одного вилупка, та й нічого, що буде жіноче, кажи!»

«О! А в тебе є зуби. Я вже подумала, що ти яснами і тільки ангельське мило жуєш, ти ба!» Я засміялася. Вона також.

«Я – Кармела. Ромка, до речі. Можу перетворити тебе на щось неприємне». – «Для цього ти маєш знати, що для мене є неприємним. Я – Марта». – «Бувай, Марто. Я все йому перекажу. Але реально, в нього ніколи нічого не затримується, навіть якщо цей лист був у Боно, він уже точно не в нього. Він нічого не може втримати в руках, навіть музику, вона висковзує з-під його пальців, гуляти, чіплятися до інших, а до нього ніколи не повертається». – «Не може нічого втримати в руках, а ти не боїшся, що він випустить тебе?» – «Не боюся. Бо це я його тримаю. А я ніколи нічого не гублю. Навіть сіяти квіти не люблю, бо це – віддавати, краще чужі вкраду. І горобців не годую, і вони вкрадуть. Ми ж бо справжні роми!» Вона ще раз засміялася.

І я поклала слухавку. Я не знала, чи був лист у Боно, чи його в кузена не було, але він мене здивував. Цікаво, Манфред у курсі про Кармелу? Дзвоник заверещав як немовля,