Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Тітка Ельзе невеличка на зріст, тоненька, білошкіра, не карлиця, втім, якщо на неї вдягнути капелюшка, пишну сукню та дати в руки мереживну парасольку, то її можна посадовити на полицю поряд з порцеляновими ляльками, вона там буде виглядати природнішою, ніж на вулицях міста. Коли Троль підходить до неї, здається, що це розтягнутий в просторі курцхаар, напевне, йому то лестить. Поряд з тіткою я почуваюся складаним стільцем, бо складаюся вдвічі, щоб перебувати на одному рівні з нею. Боно колись сказав: «Коли ти нахиляєшся до мами, ти схожа на дитячу розібрану пірамідку або на штопор». Манфред висловлюється конкретніше: «Ти схожа на переляканого страуса!»
«Ельзе, привіт! Це – Марта. Годинку будеш вдома?» – «Привіт! Буду. Тоді принеси мені пляшку лимонної води». Невеличка пляшка води в руках тітки виглядає як ерегований член, а велика – як вогнегасник або дайверівський балон з киснем. «Принесу, якщо не забуду. Слухай, мені взагалі-то дещо від тебе потрібно. Дідові листи з фронту. Пам’ятаєш, де вони в тебе лежать?» – «У скрині мами. Зараз дістану. Не забудь про воду!»
Ельзе була щасливою жінкою, чоловік її кохав, це визнавали навіть ті, хто терпіти його не міг. Хакан зарано помер, слабке серце. Можливо, якби він менше кохав тітку, його життя було б довшим, але не судилося. «В того, хто вміє кохати, швидко зношується серце», – поетично говорив Манфред. Кульмінаційна Ханне завжди реагувала так: «Та ти що? Ну тоді твоє після твого скону буде таким незайманим, хоч на органи віддавай. Серце, що не проїхало навіть метра кохання».
Після смерті чоловіка тітка не виходить з хати без чорної сітчастої вуалі. Батько вважав, що це просто схиб на скорботі, допоки Манфред прямо не запитав тітку, навіщо вона це робить, бо ж стільки часу минуло. Тітка відповіла: «Розумієш, коли я одягаю вуаль і крізь неї дивлюся на інших людей, мені приємно усвідомлювати, що вони ув’язнені, а я, вільна, дивлюся на них з-за ґрат». Виявляється, вона нас увесь час ув’язнювала! Навіть членів родини, добре, що нам вона час від часу носила передачі та ходила на побачення, відкриваючи обличчя.
Вона ніколи не працювала, ні до шлюбу, ні після. «Робота позбавляє мрій», – казала вона. Після смерті Хакана Ельзе займалася тим, що постійно перевстановлювала пам’ятники на його могилі. Батько це звав «Ельзині цвинтарюльки». Спочатку пам’ятник Хакану був стандартним – композиція з католицького хреста та півмісяця. Манфред на це зауважував, що, судячи з пам’ятника, Хакан був бірелігійним. Якби хтось поцікавився моєю думкою щодо доречності пам’ятника, я б обрала логотип Інтерполу, бо це було єдине, крім кохання, у що вірив пан Демірель. Одного разу я поділилася своїми міркуваннями з Манфредом, він трохи подумав і сказав, що логотип Інтерполу вигадали маніяки. Бо жодній нормальній людині не спаде на думку проштрикнути земну кулю мечем та ще навісити по обидва боки два каганці (терези Феміди) для того, щоб туди стікала земна кров. Митці або врятують цей світ, або зґвалтують.
На дружбі хреста та півмісяця тітка не зупинилася. Обеліски були різні. Ім’я Хакан, виписане турецькою; кована троянда; гілка оливи; два різнокольорових серця; ятаган; кінь… Кінь мене вразив. До голови поповзли вульгарні асоціації, запитати в тітки, що все це значить, я не наважилася. Але кінь довго не простояв, бо на нього любили залазити діти і фотографуватися. Тітці це не сподобалося. Коня змінив янгол з обличчям сови. Не знаю, хто його робив, але Манфред фотографував його з різних боків, янгол-сова його явно збуджував. Що або хто боронить спокій Хакана зараз, я не знала, бо я рідкісний гість на цвинтарях.
Тітка Ельзе була в кораловому. Вона схопила воду і зникла. На столику стояла бабцина скриня. Дідові листи тримали докупи дві офісні скріпки, почерк у діда був каліграфічний, я ніколи не вміла писати настільки акуратно. Можу собі уявити, якими були б мої листи з фронту, їх би ніхто не зміг прочитати, хіба що спецслужби або аптекарі.
«Їх було чотири, а зараз – три. Не знаю, де ще один, буду шукати. Може, читала і кудись поклала, забула… Хоча не пам’ятаю, щоб я це читала. Добре. Ти як?» Тітка присіла поряд зі мною на диван. Я вирішила розповісти їй про смерть діда. Зрештою, якщо людина схиблена на смерті коханого, навряд чи вона буде сильно перейматися смертю батька, котрого ніколи не бачила. «Я – дуже дивно, позавчора була на кремації твого батька». – «Це нова антифашистська гра молоді? Ще раз вбивати відданих орлів Рейху? Цікаво… Нічого не читала про це в пресі». – «Ні. Дід був живий. Як виявилося. Живий та божевільний. Утримувався в одному зі спеціальних закладів. Після себе залишив кілька записів псевдоівритом, жахливі малюнки, Біблію та хасидського капелюха. Поки що всі ці речі в батька. Можеш подивитися». – «Навіщо? Я й без того знаю, що мені не пасуватиме хасидський капелюх. Хасидський капелюх з вуаллю, бррррр». – «Бррр. Так. Крім того, він завеликий для тебе».
«Від чого він помер? Навряд чи від докорів сумління, йому скільки виповнилося?» – «Дев’яносто чотири. Рак хребта». – «Кажеш, він був божевільний?» – «Думаю, так. Принаймні всі про це говорять, навіть Олаф, а ти знаєш, що він дуже обережний в оцінках. Діда відправили у піч у різнокольорових шкарпетках та черевиках, він не любив однакових речей». – «Я так і знала, що нічого гарного ми від нього не успадкуємо. Божевілля та онкохвороби. Наче самого божевілля замало», – буркотіла Ельзе. Важко не погодитися.
«Я піду, тобі дуже пасує цей колір. Ти в ньому наче невеличкий симпатичний риф». – «Як вважаєш, мені потрібно вдягати щось жалобне?» Я знизала плечима. «Батько не вдягає». Тітка розглядала мене. Я нічого не могла з собою вдіяти. Так, я ніколи не вдягаюся яскраво, але сьогодні я була в сірій, імлистій сорочці з чорним окантуванням та чорній спідниці.
«Ти виглядаєш як некролог», – зауважила Ельзе. «Я дуже переймаюся цією смертю, не можу
