Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
Їй хотілося розповісти про це Кевінові — за обідом вона раз чи два мало цього не зробила, але щоразу, коли бралася за це, уявляла собі Норму та Джин і їхні почуття, якщо вони довідаються, що вона виказала їхню першу таємницю. Це може зруйнувати дружбу, хоча вона ще навіть не почалася; та й, подумала Міріам, яка, зрештою, різниця? Це нешкідлива й дуже кумедна ідея, яку, швидше за все, майже неможливо втілити так, як вони захотіли.
Після обіду вони повернулися до своєї квартири, щоби глянути на неї ще раз перед поверненням до Блайсдейла. Міріам потрібно було впевнитися, що це відбувається насправді. Кевін зачекав на неї біля парадних дверей, тим часом як вона знову в них увійшла.
— Прекрасна квартира, так, Кеве? — запитала вона так, ніби її почуття треба було підкріпити. — Як він може собі дозволити надати її нам без орендної плати? Здаючи її, він міг би нажити цілий статок, хіба ні?
— Він списує цю суму як таке собі податкове відрахування. Як казав мій дід, дарованому коневі…
— Знаю, та все ж таки…
Нею прокотилася хвиля остраху. Кевінова чудова нова робота, ця прекрасна нова оселя, чудові нові друзі… Чи справді чудові речі просто беруть і відбуваються отак?
— Нащо опиратись удачі? — запитав він.
Вона повернулася до нього, і він знизав плечима. Вона всміхнулася. Кевін мав рацію. «Чому б не розслабитися й не насолодитися цим?» — запитала вона саму себе. Кевін обняв її.
— Я кохаю тебе, Міріам. Я хочу постаратися якнайкраще й дати тобі якнайбільше.
— Я й раніше не скаржилася, Кеве.
— Знаю, але чому ми не можемо користуватися цим, якщо можемо?
Вони поцілувалися, ще раз озирнулися на квартиру, а тоді пішли.
Повернення до Блайсдейла геть не схоже на вранішню поїздку до міста, подумалося Кевінові. Дорогою до міста він міг порахувати слова Міріам на пальцях. Але відколи вони поїхали обідати в «Російську чайну» й до тієї миті, коли зупинилися на доріжці перед своїм будинком у «Блайсдейл-Ґарденс», Міріам практично не замовкала. Він побоювався, що Міріам буде незадоволена змінами в їхньому житті, та її неконтрольований ентузіазм повністю розвіяв ці його страхи.
Дорогою додому він кілька разів спробував розповісти їй про справи, що обговорювалися на службовій нараді, та про власну справу, але щоразу, коли він починав, вона перебивала його з черговою пропозицією щодо їхньої нової квартири. Вона наче й чути не хотіла про роботу. Зазвичай вона бажала ознайомитися зі справою в усіх подробицях, навіть якщо йшлося про нудні перемовини щодо нерухомості. Врешті-решт він хитнув головою, відкинувся назад і поїхав.
Міріам сповільнила свій потік слів аж тоді, коли на обрії з’явився Блайсдейл. Вони неначе перетнули якусь невидиму межу й повернулися зі світу своїх мрій до реальності. Вранішні хмари остаточно зникли, а замість них було чисте кришталево-блакитне небо, звичайне для листопадового дня. Діти саме виходили зі шкільного автобуса; їхні жваві голоси спускалися сходами та виникали з дверей швидше за їхні тіла.
Сонячне тепло вже розм’якшило та розтопило чимало вчорашнього снігу, тож він затримався купками лише на газонах і ще подекуди на тротуарах. Хлопці й навіть деякі дівчата, ледве вийшовши з автобуса, почали кидатися сніжками. Кевін, дивлячись на їхню безневинну гру, всміхнувся. За автобусом, із якого виходили діти, уздовж трисмугової вулиці тягнувся вервечкою різний транспорт. Відносна пишнота і спокій сільської місцевості різко контрастували з метушливим, жвавим, енергійним міським світом, який вони щойно покинули. Місцевість заспокоювала. Міріам із м’якою, янгольською усмішкою на обличчі відкинулася назад.
— Якби ж то ми могли жити і там, і тут, Кеве, — промовила вона й поволі повернулася до нього. — І в захопливому Нью-Йорку, і в неквапливому Блайсдейлі.
— А так і буде. Ми можемо! — зрозумів він і повернувся до неї з круглими від захвату очима. — Якщо нам не треба платити за квартиру в місті, ми можемо серйозно замислитися про котедж на Лонг-Айленді.
— А й справді. Ох, Кевіне, ми ж так і зробимо? У нас буде все!
— Чому б ні? — засміявся він. — Чому б ні?
Кевін вирішив, що розповість про свою першу справу в «Джон Мільтон і партнери» аж тоді, як повернеться з «Бойл, Карлтон і Сесслер», хоч і мало не лускав від захвату через неї. Міріам, коли про неї почує, буде в такому ж захваті й так само запишається, подумав він.
Щойно вони під’їхали до свого будинку в «Блайсдейл-Ґарденс», він сказав їй, що йому слід поїхати до Сенфорда Бойла і сказати, що він уже прийняв рішення.
— Не можу дочекатися, коли тицьну їх у це носом! Удвічі більша платня! А вони ж так гнули кирпи.
— Не нахабній, Кеве, — застерегла вона. — Ти кращий за них, та й загалом нахабні люди зрештою дістають по заслугах.
— Ти маєш рацію. Я стримуватимусь, як… як стримувався б містер Мільтон, — сказав він. — Він уміє тримати марку.
— Мені не терпиться з ним зустрітися. Судячи з того, як про нього говорили Норма та Джин, і з того, як про нього говориш ти, він — Рональд Рейґан, Пол Ньюмен і Лі Якокка в одній особі.
Кевін засміявся.
— Добре, добре, визнаю: може, я трохи перебільшую. Гадаю, я просто в захваті, а ти завжди була трохи приземленішою за мене. Хай там як, я радий, що ти поряд, Міріам, і допомагаєш мені не забуватися.
— Я, певно, справляю таке враження, — зауважила вона. — Норма і Джин казали мені щось подібне.
— Справді? А чому б ні? Проникливу та розумну людину видно одразу.
— Ой, Кеве.
Він поцілував її в щоку.
— Я, мабуть, подзвоню батькам, — сказала вона й вилізла з машини. — А як щодо твоїх батьків?
— Я їм подзвоню ввечері.
Вона провела його поглядом. Її захват теж досяг піку. Вона глибоко вдихнула й роззирнулася довкола. Тут їй не могло не подобатися. Завдяки спокою, незвичності селища та простоті цього життя вона почувалася врівноваженою й перебувала в злагоді з собою. Вони мали дуже багато — уже більше, ніж переважна частина їхніх однолітків. Ними оволоділа жадібність? Чи Кевін вчасно замислився вголос, чому інші