Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко
Смаком пироги бабці Софії та вареники бабушки Альони справді різнились, але то були не якісні відмінності, а лише розширення смакової палітри. Прагнення обох господинь перевершити одна одну сприяли нескінченному самовдосконаленню кожної з них.
За ліпленням вареників бабця Софія часто співала польські колядки, дитячу пісеньку про «котки-два» і ще якісь нескінченні лемківські пісні, під які Галині хотілося скрутитися калачиком і затишно засопіти, як колись, у дитинстві, коли бабця і справді присипляла її цими піснями. Бабушка Альона не вміла співати і не знала пісень, тож коли залишалася з онукою ввечері, то присипляла її вивченими в радянському дитинстві віршиками. І в химерних дитячих снах лемки у крисанях гладили по голівці котиків, а ті перетворювалися на Леніна та на «печніка», чомусь трохи схожих на двоголового дракона чи на Котигорошка з булавою.
Улітку в кулінарних змаганнях бабці Софії та бабушки Альони перевага завжди опинялася на боці бабці Софії. Вона мала хату в глухому карпатському селі, а в хаті була справжня піч на дрова. Сушені гриби та ягоди, м’ята і чебрець для чаю, численні лікарські трави, капустяники та паляниці з маком — цього бабушці Альоні було не перевершити. Хіба що варениками з вишнями і з маком — такого бабця Софія ніколи не робила і визнавала, що то справді найвища майстерність. В особистому рейтингу Галини високе місце посідали ще дві зупи бабушки Альони: зі затіркою та з галушками. І затірку, і галушки виготовляли з тих самих складників: яйце і трохи борошна, — та особлива консистенція тіста перетворювала галушки на міцні й ситні кружальця, а затірку — на тонке біле мереживо, яке вкривало, наче павутиною, поверхню зупи чи розходилося по тарілці острівцями, ніби борошняне латаття.
Капустяники бабці Софії — пироги з дріжджового тіста, начинені квашеною капустою, — треба було розігрівати на пару і подавати зі шкварками. Нічого смачнішого Галина уявити собі не може й досі. І як спекти капустяники в духовці — також. Як і паляниці з квасного молока та борошна, спечені на печі, а потому залиті свіжим спареним молоком із медом і з розтертим маком. Після літа в Карпатах вони привозили капустяників і паляниць іще на кілька тижнів і ностальгійно доїдали їх уже у Львові.
У листах бабушка Альона часто обіцяла сестрі, що «от-от соберусь і приїду до тебе у гості, возьму внучку Галинку і покажу тобі її». У листах зі Слов’янська, або, як казала бабушка Альона, «Славянска», з наголосом на «а», приходили у відповідь палкі запрошення, які надиктовувала комусь сліпа сестра, і запевнення, що в них тут «гарні околиці, ягоди єсть, гриби, кажуть, іздалі соляні терикони видно». В останні роки життя бабушка Альона недобачала і просила Галину читати їй уголос листи від сестри, а потому теж диктувала відповіді. Галина вагалася, як правильно писати: «значиться» чи «значицця», як вимовляла бабуся, «кажеться» чи «кажицця» і чи ставити дефіс у слові «оцежбо», чи писати разом.
Останній лист зі Слов’янська прийшов незадовго до смерті бабуппси Альони. У тому листі сестра обіцяла незабаром написати знову, але так і не написала. А через кілька років із притулку їм надіслали папку з її останніми аплікаціями. Там серед чудернацьких маків, іноді прозорих, а іноді розмальованих сильно розведеною аквареллю, так що крізь фарбу проступали клітинки зошита, сиділа в різних позах усміхнена дівчинка з наклеєного шовку тілесного кольору. У дівчинці з першого погляду можна було впізнати маленьку Галину. У цих малюнках сліпої бабушкиної сестри, котрої Галина ніколи не бачила, для неї було щось моторошне.
Це враження повернеться до неї через багато років, коли вона щодня читатиме новини про бойові дії у Слов’янську, й, ніби випущені у безвість кулі, в голові зринатимуть фрази з прочитаних у дитинстві листів: «Ягоди єсть, гриби, кажуть, іздалі соляні терикони видно»…
Бабушка Альона продавала квитки в кінотеатрі «Мир», який був на тодішній вулиці 700-річчя Львова, що її бабця Софія вперто називала Полтвяною. Туди часто ходила Галина разом зі шкільними подругами, дівчата купували морозиво і по кілька разів поспіль передивлялися нескінченні індійські мелодрами.
Фільми в радянські часи йшли у прокаті довго, й дівчатам набридало дивитися постійно одне і те саме. Тоді вони здійснювали перші самостійні виїзди в інші райони міста: до кінотеатру «Зірка» чи навіть до «Орлятка» на недосяжно далекій вулиці Артема. Біля кожного кінотеатру вони з подругами обов’язково знаходили гастроном, де куштували густий томатний сік, розмішуючи затверділу в гранчаку сіль ложечкою, яку можна було сполоснути в каламутній воді іншого гранчака. Або замовляли молочний коктейль, який у них на очах робили з пломбіру та з молока, додаючи чорничний чи полуничний сироп. Галині подобалося спостерігати за невеличким фонтанчиком, у якому продавчиня мила склянки, подобалась алюмінієва грубуватість апарату для збивання коктейлів, до міксера якого чіпляли велику подовгасту склянку, а тоді вмикали гучний мотор. Бульбашки коктейлю осідали на язиці масною плівкою, а якщо випити коктейль одразу після томатного соку, то можна було вже й не обідати, а в животі ще впродовж цілого фільму сито побулькували та змішувалися густі напої.
Бабушка Альона далеко не відразу налагодила дружні стосунки з бабцею Софією. Коли їхні діти, Аліна і Тарас, щойно одружилися, між жінками відчувалося напруження. Бабушка Альона, як і більшість російськомовних переселенців до Львова, потай вважала місцевих «селюками», хоч і знала, що бабця Софія ніколи не жила в селі. Бабця Софія, хоч і приховувала це, проте, як і всі галичани, ставилася до російськомовних трохи зверхньо і недолюблювала їх за галасливість та інакшість.
Колись ціла кам’яниця на вулиці, яку бабця Софія вперто називала Зиґмунтовською, належала їхній сім’ї, а тепер їм залишили тільки одне помешкання на останньому поверсі. Усі решта забрали собі радянські офіцери. Це не допомогло бабці Софії подолати нелюбов до всього російськомовного, хоча вона
