Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Готелька на Борщагівці
У божественне єднання жінки й чоловіка завжди втручається щось дуже земне. Передусім житло. Бо ж чоловік і жінка, хай навіть поєднані на небесах, у земному бутті мають єднатися в якомусь земному приміщенні, наявність або відсутність якого в одного з учасників єднання створює асиметрію стосунків. Або й взагалі підміняє божественне єднання вирішенням проблеми даху над головою.
— Звичайно ж, вона йому в усьому догоджає, бо живе в його домі. Від нього їй тільки в хостел, де вісім душ у кімнаті, — це про дівчину сина подруги.
— Щоб він на моїй житлоплощі ще й на мене голос піднімав? Він добре знає: як буде таке, то відразу вилетить назад, до своєї мами! — це вже інша подруга про свого другого чоловіка.
Але не все так просто. Є такі нахабні приймаки й приймачки, які не терплять, щоб їм вказували на їхній статус. Така невістка ще однієї подруги. Тільки-но натякнеш їй, мовляв, ти не в себе вдома, як починає пакувати валізу! І примудряється робити це так, що всім стає недобре, і от вже всі уклінно просять заспокоїтися і розпакувати валізу.
Або зовсім жахлива річ:
— І що йому було треба? Все мав: і добрий дах над головою, і добрі харчі, і добру бабу в койці. І пішов! Три роки пожив і пішов, — плакала в Галини на плечі випадкова попутниця в маршрутці.
— Я б з такою і дня не жив, хоч би й у палац селила, — промовив, ніби й не звертаючись ні до кого, чоловік, який сів на місце покинутої домовласниці, коли та зійшла на своїй зупинці.
Галина дуже болісно сприймає коментарі до житейських історій подібного штибу. Адже десь він є, той сакральний спільний простір, який мають витворити чоловік і жінка. Як над чимось і варто працювати в цьому житті, то над побудовою такого простору! І якщо його створено, то яке значення матиме земне житло?..
І голос Галини тремтить, коли вона вимовляє сокровенні слова в тій чи іншій приватній розмові. Якщо чоловік і жінка по-справжньому люблять одне одного, квартира до цього не має ніякого стосунку. Галина переконана, що в них з Панасиком саме така любов. Але ж як важко буває втриматися в рамках того сакрального світу! Навіть якщо він раптом і виникне й проіснує кілька років, зникнути й розчинитись в атмосфері може будь-якої миті! І потім стільки треба буде настраждатися, щоб повернути його. Про це, власне, історія готельки на Борщагівці.
Панасик прийшов до Галини в прийми на Дарвіна. І кинувся все робити в її досить великій захаращеній хаті, де було багато роботи для чоловічих рук. Син Галини, Петро, нічого в домі робити не хотів, мовляв, йому і так добре. А Панасик не харапудився і не кидався пакувати валізу, як щось не так. Навпаки, намагався погасити, коли раптом щось спалахне.
Спалахував, бувало, Петро, який від молодшого шкільного віку мав принципову життєву позицію. Колись він іще семирічним заборонив батькам називати себе Петрусь. Тільки Петро. Якщо чув на свою адресу «Петрусь» чи «Петрик», не реагував, ніби не до нього звертаються. Мовчав настільки завзято, що його батько, покійний чоловік Галини, який сам ненавидів сентименти, кинувся бити хлопця, який вмить почав хвацько відбиватися. Галина поривалася рознімати їх, а Петро відганяв її, щоб баба не лізла у чоловічі справи. Галина досить довго жила у жорсткому чоловічому світі, який їй нав’язали чоловік і син, поки чоловік не розбився на машині. Слава Богу, що син тоді сидів позаду. Галина іноді згадувала добрим словом своє життя із Петровим батьком. Але для неї те життя дуже рідко було радісним і завжди було дуже неспокійне. Потім багато років Галина сумирно вдовувала, і то було і спокійне, але й дуже безрадісне життя. І от радість забила ключем, коли з’явився Панасик.
— Поносик, — одразу став перекривляти його ім’я Петро.
— Навіщо ти так, Петре! — сумно дорікала синові Галина.
— Називаєш здорового мужика, як малого, який в памперси ходить.
— Йому так подобається! Ти попросив тебе не називати Петриком, тебе й не називають!
— Та чого мені це вартувало! Гаразд, не буду, — відповідав син, який відтоді називав маминого любчика «Поносик, ой, вибач, вибач, Панасик».
Панасик від Петра все те терпів. І не тому терпів, що приймак. Не тому, що в його домі на Солом’янці, звідки він прийшов до Галини на Дарвіна, мав лише койку на кухні, а три кімнати займали його батьки та родина брата з трьома дітьми. А тому що розумів: Галинин син бунтує і сам не знає чому. Це скоро минеться.
Панасик що міг робив, аби знайти спільну мову з сином коханої жінки. Але хлопець дорослий, іграшковими машинками такого не завоювати. Тож коли Петро поїхав у відпустку, вони з Галиною переклеїли шпалери в його кімнаті. Тільки-но Петро повернувся, то повіддирав ті шпалери у квіточки і поклав зіжмакані оберемки паперу під дверима кімнати матері й Панасика. І Панасик розгублено носив ті шмаття шпалер на сміття. А Петро нових шпалер не поклеїв, але став відтоді називати маминого любаса «дід Панасик». Хоча Панасик був на кілька років молодший від матері.
— Розсілися зі своїм дідом Панасиком чай пити, я вже перечікую бозна- скільки. Я цілком визнаю твоє право на особисте життя. Але не за мій рахунок! — бурчав син, починаючи готувати собі вечерю, поки мати з так званим вітчимом сьорбали кип’яток за столом на кухні. Добре, що кухня велика, чотирнадцять квадратних метрів, можна бодай не зачіпати одне одного.
Галина з Панасиком справді любили посидіти на кухні за чаєм. Вони ніколи не куховарили, бо, як починали варити картоплю чи кашу, все в них підгоряло, і потім син відшкрябував шар горілого завтовшки в палець:
— На голови вам ті каструлі одягти, нечупари!
Галина з Панасиком не сердилися на сина, а радісно доїдали те, що лишалося після його вечері.
Попри деякі незгоди з сином, Галина ще не може прийти до тями від щастя, що в неї Панасик.
