Вовк-тотем - Цзян Жун

Начальник Харбар потішився:

— А от і не вгадав! Я так думаю, що цей вовк також «перелетів» через мур усередину і наївся досхочу! Ти ще не знаєш, яким міцним є колективний дух у степових вовків. Вони надзвичайно згуртовані і ніколи не полишать товаришів чи рідних! Коли вовки всередині наїлися, вони знову влаштували трамплін, щоб відправити назовні ситого дебелого вовка. Перелетівши через мур, він став такою собі «вовчою драбиною» для голодного товариша, допомігши тому дістатися всередину й наїстися. Ті два відбитки зі слідами крові на зовнішній стіні вовки залишили, коли вистрибували назовні. Інакше звідки б узялася кров? Перший вовк-трамплін, коли стрибав усередину, ще не брав участі в убивстві, тож його лапи були, так би мовити, чистими — на них не було крові. Так чи ні? А тепер уяви собі тамтешню ситуацію — вовки й справді посміялися з людей! Вони всією зграєю потрапили в загін і розпочали свою лиху справу. Вийшло так, що мури, які люди збудували як перешкоду вовкам, стали перешкодою собакам, які сторожували отару. Собаки Церендоржа, напевне, аж заходилися від люті, адже собаки навіть не наважуються наслідувати вовків, де вже їм перелетіти через мур і схопитися з сірими! Собака значно дурніший від вовка.

Чень Чжень зауважив:

— Я, мабуть, теж значно дурніший від вовка, оскільки не можу зрозуміти, як саме вовкам удалося всім безпечно вибратися звідти? Я маю на увазі, як це вдалося останньому вовкові? Хто був трампліном для нього?

Начальник Харбар знову потішився:

— Люди й справді дурніші від вовків! Тоді теж ніхто не міг розгадати цієї загадки. Однак пізніше голова Улзій наважився перейти убрід ріки овечої крові в загоні й ретельно обстежити його, аж тоді з’ясував, у чому була справа. Виявилося, що під стіною того самого північно-східного рогу звалено в купу щонайменше сім-вісім мертвих баранів. З цього можна зробити висновок, що останній вовк, який залишався в загоні, мав бути найбільш здібним і сильним, адже він самотужки тягав мертвих баранів і складав їх на купу біля муру — тобто робив собі трамплін, за допомогою якого потім і «вилетів». Дехто, правда, зробив припущення, що один вовк не міг виконати такої важкої роботи, тож тягали баранів спільно декілька вовків, а потім по черзі «вилетіли». Згодом голова Улзій запросив сюди всіх бригадирів, щоб на місці розповісти й показати, як вовки застрибували всередину і як вистрибували звідти. Тільки тоді чабани трохи заспокоїлися, а в Комітеті пасовища не критикували чи штрафували Церендоржа. Натомість голова Улзій покритикував себе, зауваживши, що він був занадто необережний з вовками і недооцінив ворога.

У Ченя волосся ворушилося, коли він це слухав. Хоча він цілком довіряв науковому висновку начальника Харбара, відтоді в його снах степові вовки почали з’являтися здебільшого в образах «летунів». Він прокидався від таких снів у холодному поту. Більше він не наважувався ганятися за степовими легендами, як за сенсаціями. Він також почав розуміти, чому багато європейських вчених не відмовилися відвідувати церкву й набожно молилися на колінах.

Через деякий час Чень Чжень вирішив знайти спосіб і ретельно обстежити два місця для поховань просто неба, що були в цій бригаді. Одне з них було розташоване з північного боку від гори Цаґаан толґой, інше — з північно-східного боку від гори Хар Чулуут. На перший погляд, між цими ритуальними місцями й іншими схилами та луками на пасовищі не було великої різниці. Однак, якщо ретельно роздивитися, то різниця виявлялася, і до того ж велика: обидва місця були розташовані далеко від давніх шляхів міграції скотарів, у глухих і забутих закутках у північній частині священних для степу гір, натомість, поближче до вовчих зграй, до Тенґера, там, де душі зручно злітати на небо. Крім того, тут скрізь були вибоїни й горбики, ніби навмисне для того, щоб розтрусити візок.

В Орхонському степу вже протягом сотень і тисяч років, коли скотарі помирали, то в деяких сім’ях увесь одяг з небіжчиків знімали й загортали тіло в повсть та міцно зв’язували, в інших же родинах узагалі не чіпали одяг покійного. Потім небіжчика клали на візок, а впоперек голоблі прив’язували довгу дерев’яну жердину. Наступного дня на світанку двоє старших чоловіків з родини бралися кожний за один з кінців жердини і впрягали коня, а потім їхали до місця поховання, підганяючи коня, щоб той біг швидше. Вважалося, що там, де небіжчика викине з візка тряскою, і буде місце, звідки його душа повернеться до Тенґера. Це місце символізувало кінець вибоїстого шляху одного з представників народу-вершника. Якщо тіло небіжчика було загорнуте в повсть, то двоє візниць спішувалися й розгортали його та залишали лежати голим горілиць на траві, так чисто й безпосередньо, як він (вона) прийшли в цей світ. У цей час небіжчик уже належав вовкам, належав духам. Що ж стосується душі небіжчика, то могла вона чи ні піднятися до Тенґера — залежало від того, чинив небіжчик за життя добро чи зло. Зазвичай це можна було визначити за три дні: якщо за цей час тіло небіжчика зникало й лишалися самі кістки, отже, його душа піднялася до Тенґера, якщо ж тіло залишалося на тому місці недоторканим, рідних небіжчика охоплював жах. Однак в Орхонському степу було багато вовків, тож Чень Чжень ще не чув, щоб душа когось із померлих не пішла до Тенґера.

Чень Чжень знав, що обряд поховання просто неба існує в тибетців, і до приїзду в степ навіть не підозрював, що монголи також здійснюють цей обряд, однак головною фігурою в ньому є не великі орли, а вовчі зграї. Чень Чжень дедалі більше проймався острахом і цікавістю. Від директора парку вантажівок, що возили продукти місцевого виробництва, він дізнався приблизне розташування ритуальних місць і за першої ж можливості потайки побував там двічі. Однак, оскільки все було вкрите снігом, він не побачив того, що хотів. І тільки вже майже під кінець зими він одного разу нарешті помітив на снігу сліди