Знедолені - Віктор Гюго
Зневажаючи книжки, Жавер у вільний від служби час усе ж таки трохи читав. Тому він не був цілковитим неуком і вмів іноді висловитися досить пишномовно.
Як ми вже казали, він не мав жодної вади. Коли він почував себе задоволеним, то підносив до ніздрів дрібку тютюну.
Неважко здогадатися, що Жавер був грозою всіх тих, кого міністерство юстиції у своєму річному звіті поміщає під рубрику: «Темні особи». Почувши ім’я Жавера, вони кидалися врозтіч; побачивши його, вони кам’яніли.
Жавер був постійно втупленим у Мадлена оком. Оком підозріливим і сповненим недовіри. Мадлен зрештою це помітив, та, мабуть, не надав цьому ніякої ваги. Він жодного разу ні про що не спитав Жавера, не шукав його й не уникав і спокійно зустрічав той доскіпливий, майже ворожий погляд. Він ставився до Жавера, як і до всіх інших, — невимушено й привітно.
З кількох слів, що вихопились у Жавера, можна було здогадатися: він шукає слідів, які Мадлен міг лишити в минулому. Якось, говорячи сам до себе, він пробурмотів: «Здається, я його запопав». Потім три дні він ходив замислений і мовчазний. Мабуть, нитка, яку він уже тримав у руках, урвалася.
Жавера явно вибивала з колії невимушена поведінка і цілковитий спокій пана Мадлена.
Проте одного дня дивні манери поліційного інспектора, здавалося, справили враження на Мадлена. Ось як це сталося.
4. Старий Фошлеван
Якось уранці Мадлен ішов немощеною вуличкою в Монтреї-Приморському. Він почув гомін і побачив віддалік гурт людей. Підійшовши ближче, він побачив, що в старого возія, якого звали дядечко Фошлеван, упав кінь, а сам він опинився під возом.
Той Фошлеван був одним із небагатьох ворогів, що їх мав на той час Мадлен. Коли Мадлен з’явився в місті, Фошлеван, колишній сільський нотар, займався торгівлею, яка майже не давала прибутку. Фошлеван бачив, як швидко багатів цей простий робітник, тимчасом як він, хазяїн, розорявся.
Це сповнило його заздрістю, і старий не злюбив Мадлена. Невдовзі він зовсім збанкрутував, і з усього майна в нього лишилася тільки підвода з конем. Тоді Фошлеван став возієм, щоб якось прожити, бо рідні в нього не було.
Кінь поламав задні ноги й не міг підвестися. Старий потрапив між колеса. Упав він так невдало, що віз усією вагою давив тепер йому на груди. Підвода була навантажена. Дядечко Фошлеван хрипів і жалібно зойкав. Його спробували були витягти з-під воза, але дарма. Один необережний рух, і віз, схитнувшись, міг придушити його на смерть. Витягти його можна було, тільки піднявши воза знизу. Жавер, який випадково опинився на місці нещасливого випадку, послав по домкрат.
Коли підійшов пан Мадлен, люди шанобливо розступилися.
— Рятуйте! — кричав Фошлеван. — Допоможіть старому!
Мадлен обернувся до гурту.
— Домкрат є?
— По нього пішли, — відповів якийсь селянин.
— А скоро принесуть?
— Не раніш як за чверть години.
— Чверть години! — вигукнув Мадлен.
Напередодні йшов дощ, земля намокла, і колеса вгрузали усе глибше, здавлюючи старому груди. Було ясно, що через п’ять хвилин віз потрощить йому ребра.
— Не можна чекати чверть години, — сказав Мадлен селянам, що з’юрмилися навколо місця події.
— Доведеться чекати!
— Ви хіба не бачите, що віз угрузає?
— Звісно, бачимо.
— Послухайте, — сказав Мадлен. — Під возом ще досить місця, можна туди пролізти й підняти його спиною. Тільки на півхвилини — і бідолаху витягнуть. У кого стане на це духу й сили? Він заробить п’ять луїдорів![13]
Ніхто з гурту не ворухнувся.
— Десять луїдорів, — сказав Мадлен.
Присутні похнюпили голови. Хтось пробурмотів:
— Тут треба мати диявольську силу. Роздушить — і оком не змигнеш.
— Ну ж бо! — знов озвався Мадлен. — Двадцять луїдорів!
Мовчанка.
— Справа не в тім, що вони не хочуть, — почувся голос.
Мадлен обернувся й побачив Жавера. Він не помітив його, коли підходив до гурту.
Жавер провадив:
— Треба мати страшенну силу, щоб підняти на спині такого воза.
І, пильно дивлячись на Мадлена, він додав, карбуючи кожне слово:
— Пане Мадлен, я знав одного тільки чоловіка, здатного зробити те, що ви просите.
Мадлен здригнувся.
— Це був каторжник, — мовив Жавер байдужим тоном, проте не відриваючи погляду від Мадлена.
— А! — сказав Мадлен.
— З тулонської в’язниці.
Мадлен побілів.
А тим часом підвода повільно вгрузала. Старий Фошлеван хрипів і зойкав:
— Я задихаюсь! Ребра тріщать! Де домкрат? Рятуйте! Ой!
Мадлен обвів поглядом гурт.
— Отже, ніхто не хоче заробити двадцять луїдорів і врятувати бідолаху?
Жоден із гурту не ворухнувся.
Жавер озвався знову:
— Я знав тільки одного чоловіка, здатного замінити домкрат. Це був каторжник.
— Ой, ребра мої, ой, ребра! — прохрипів старий.
Мадлен підвів голову, зустрів прикутий до нього яструбиний погляд Жавера, подивився на нерухомих селян і сумно всміхнувся. Потім, не мовлячи й слова, упав навколішки і, перш ніж хтось устиг скрикнути, він уже був під возом.
Настала жахлива мить очікування й тиші.
Розпластавшись під важезним тягарем, Мадлен двічі марно спробував підтягти коліна до ліктів. Йому крикнули:
— Дядечку Мадлен! Вибирайтеся звідти!
Сам старий Фошлеван прохрипів йому:
— Вилізайте звідси, пане Мадлен… Мабуть, мені судилося вмерти. Рятуйтеся! А то роздушить і вас!
Мадлен нічого не відповів.
Присутні затамували подих. Колеса вгрузали, й уже навряд чи Мадлен зміг би вибратися з-під воза.
І раптом усі побачили, як важезна підвода схитнулася й повільно піднялась угору. Колеса наполовину вийшли з колії.
— Скоріш! — прохрипів здушений голос Мадлена, який напружився в останньому відчайдушному зусиллі.
Самопожертва одного додала сили й мужності всім. Два десятки рук підхопили підводу. Старого Фошлевана було врятовано.
Мадлен звівся на ноги. Його обличчя було біле, як крейда, й зрошене потом. Одежа пошматована й вимазана багнюкою.
Усі плакали. Старий цілував своєму рятівникові коліна й дивився на нього, як на Бога. А на Мадленовому обличчі застиг вираз якогось неземного страждання, й він спокійно зустрів досі втуплений у нього пильний погляд Жавера.
Падаючи з воза, Фошлеван звихнув собі колінну чашечку. Мадлен звелів перенести його до лікарні, яку обладнав у будинку фабрики для своїх робітників, де хворих доглядали дві сестри-жалібниці. Наступного дня старий знайшов на своєму нічному столику банкноту в тисячу франків і записку від Мадлена: «Я купую у вас коня й віз». Віз був поламаний, а кінь здох. Мадлен попросив сестер і священика рекомендувати старого садівником у жіночий монастир у Сент-Антуанському передмісті Парижа.
Незабаром Мадлен був призначений мером. Коли Жавер уперше побачив його з широкою стрічкою через плече, яка давала йому всю владу над містом,