Знедолені - Віктор Гюго

— Пане мер, ви, мабуть, родич покійного єпископа Діньського?

— Ні, добродійко, — відповів він.

— Але ж ви носите по ньому жалобу, — наполягала дама.

— В юності я служив лакеєм у їхньому домі.

Було помічено ще одне. Щоразу, як у місті з’являвся малий савояр, — а вони наймалися тут сажотрусами, — пан мер підкликав хлопця до себе, запитував, як його звуть, і давав йому грошей. Малі савояри розповідали про це один одному, і в Монтреї-Приморському їх побувало досить багато.

3. Слабкі сполохи на обрії

З плином часу недоброзичливців ставало усе менше. Спершу проти Мадлена зродилося те загальне почуття неприязні, яке завжди виникає проти скоробагатьків: почалося з наклепів і обмов, потім були дошкульні вирази, потім глузи, а потім усе розвіялось. Пошана стала щирою, одностайною, і, починаючи десь від 1821 року, слова «пан мер» вимовлялися в Монтреї-Приморському майже з тим самим виразом, з яким 1815 року вимовляли в Діні слова «монсеньйор єпископ». Люди їхали за десять льє, щоб порадитися з паном Мадленом. Він залагоджував сварки, мирив позовників і давніх ворогів. Через шість-сім років після його появи не було в окрузі такого куточка, де люди не шанували б і не любили пана Мадлена.

В усьому місті й у всьому краї один тільки чоловік не піддався цьому загальному почуттю й анітрохи не зворушувався, хоч би які добрі діла творив Мадлен. Здавалося, того чоловіка постійно тривожив якийсь сильний, майже звіриний, інстинкт. Той самий інстинкт, яким наділені декотрі люди, і який у невідомий нікому спосіб таємно попереджає людину-пса, що десь близько ходить людина-кіт, а людину-лиса застерігає про появу людини-лева.

Не раз, коли Мадлен ішов вулицею, — спокійний, доброзичливий, оточений загальною приязню, — один високий чоловік у рединготі сталево-сірого кольору і в капелюсі з низько опущеними крисами, озброєний товстою палицею, рвучко обертався й проводжав мера поглядом, аж поки той зникав за рогом; склавши руки на грудях, він хитав головою і закопилював губу, кривлячи промовисту гримасу, яку можна було б перекласти словами: «І хто він такий, цей чоловік? Нема сумніву, я вже його десь бачив. Мені він, у всякому разі, баки не заб’є».

Невиразною погрозою віяло від чоловіка в сталево-сірому рединготі, завжди спокійного й зосередженого.

Звали його Жавер, і він служив у поліції.

У Монтреї-Приморському він виконував обов’язки поліційного наглядача. Жавер не бачив, як починав Мадлен. Своєю нинішньою посадою він завдячував протекції пана Шабуйє, секретаря графа Англеса — міністра, який був тоді префектом паризької поліції. Коли Жавер з’явився в Монтреї-Приморському, дядечко Мадлен уже збив собі багатство і став паном Мадленом.

Існує припущення, ніби кожна людина має в собі щось від того або того звіра. З цього погляду досить легко визначити, на кого скидався поліційний службовець Жавер.

Астурійські селяни переконані, що в кожному вовчому виводку є одне щеня, якого мати відразу задушує, бо, підрісши, воно пожерло б інших вовченят.

Дайте цьому псові, народженому від вовка, людське обличчя — і перед вами Жавер.

Жавер народився у в’язниці; матір’ю його була ворожка на картах, а батько тоді відбував покарання на каторзі. Підрісши, малий Жавер зрозумів, що його викинуто на саме дно суспільства, і він ніколи не зможе звідти піднятися. Він помітив, що суспільство викидає на дно два різновиди людей: тих, хто підриває його, і тих, хто охороняє. У нього був вибір тільки між цими двома різновидами; а що в ньому жевріло природжене почуття справедливості й відрази до того циганського середовища, з якого він вийшов, то він обрав для себе службу в поліції.

Йому велося там добре. В сорок років він уже був наглядачем.

Замолоду він служив на півдні в охоронцях каторги.

А зараз спробуймо намалювати обличчя Жавера.

Кирпатий ніс із глибокими ніздрями, на щоках величезні бурці. Кожному, хто вперше бачив ті густі чагарі й ті дві печери, ставало не по собі. Коли Жавер зрідка сміявся, його сміх був страшний: тонкі губи розсувалися й оголяли не тільки зуби, а й ясна, і навколо носа розповзалися складки, плескаті й хижі, наче на звірячій морді. Жавер серйозний скидався на дога; коли сміявся, він перетворювався на тигра. Далі: маленький череп; масивна щелепа; лоб, прикритий волоссям, яке спадало на брови; між очей глибока зморшка, немов печать постійного гніву; похмурий погляд; злісно зціплені зуби; жорстокий і владний вираз обличчя.

Цей чоловік знав тільки два дуже прості почуття, в яких, власне, не було нічого поганого, але він довів їх до таких крайнощів, що вони стали поганими: пошана до влади і ненависть до бунту. Бо в його очах крадіжка, вбивство, усі злочини були тільки формами бунту. Він ушановував сліпою і безмежною довірою всіх, хто в той або інший спосіб служив установленому порядку — від першого міністра аж до польового сторожа. Він зневажав і ненавидів усіх, хто бодай один раз переступив межу дозволеного законом. Він був категоричний і не визнавав винятків. Ось його слова: «Службова особа помилитись не може. Урядовець завжди має рацію». З другого боку, Жавер заявляв: «Ці люди пропащі. Ніякого добра з них уже не буде». Він належав до тих, хто наділяє людський закон непогрішністю Божественного правосуддя. Він був непохитний, серйозний, скромний, смиренний і гордий, як усі фанатики. Його погляд свердлив, як бурав, і пронизував наскрізь. Усе його життя вкладалося в два слова: пильнувати і стежити. До своїх обов’язків Жавер ставився з ревністю священнослужителя. Горе тому, хто потрапляв до його рук! Він схопив би рідного батька, якби той утік із каторги, і виказав би рідну матір, коли б та чимось завинила перед законом. І до цього слід додати, що жив він один-однісінький, у постійній нужді, в самозреченні, у цноті, ніколи не знаючи жодних розваг. Він уособлював собою невблаганний обов’язок, поліція для нього була тим самим, чим для спартанців — Спарта. Це було втілення грізної і нещадної чесності, шпиг, вирізьблений у мармурі, Брут[11] у шкурі Відока.[12]

Уся зовнішність Жавера свідчила: цей чоловік постійно чатує, сам намагаючись лишитися непоміченим. Зовсім не видно було його лоба, схованого під низько насунутим капелюхом, не видно очей, затінених густими бровами, не видно підборіддя, зануреного в краватку, не видно рук — вони ховалися в рукавах, не видно кийка — він тримав його під полою редингота. Та виникала потреба — і все це