Ляля - Яцек Денель

— Як це «душив тебе пальтами»?

— Ну, просто, — каже бабуня, неначе існує щось таке, як простий спосіб задушення пальтами, — запхнув мене до шафи, накрив пальтами й душив. Мене ледь урятували. Потому мене більше ніколи не залишали з ним сам на сам.

— А бабуся?

— Бабуся була здорова й спортивна. До дев’яноста могла ногою перехреститися. А взагалі її життя минало в спокої.

— І це мені нагадує, що тобі ще не дев’яносто, але тобі вже не хочеться про себе подбати, бо ти не одягла зубів.

Бабуня дивиться на мене докірливо й каже:

— Усі канікули я проводила в Лисові...

— Бабуню, ти зуби не одягла.

— Тихо, негіднику, — каже бабуся, якій усі постійно нагадують, що вона не носить зубів, а їй на всіх начхати.

— Але, бабусю, елегантна жінка...

— Дай мені спокій з елегантною жінкою. Мені з ними незручно. Усі канікули я проводила в Лисові, аж до вересня, бо там завжди було гарно у вересні, тому до школи поверталася на місяць пізніше. У Лисові тато мене вчив стріляти.

— То ти вчилася стріляти?

— Училася? Я чудово вміла стріляти. У мене завжди був чудовий зір і міцні руки...

— ...від фортепіано.

— Так. А що вдома були три револьвери, то завжди було із чого повправлятися.

— Чому аж три?

— Два в тата були віддавна, а третій він забрав в одного добродія. То був такий молодик, трохи дурнуватий і трохи гуляка. Тато пішов його відвідати, бо в того саме народилася дитина, то й годилося наче. «А знаєте, пане раднику, — каже той добродій, — я отримав дозвіл і купив собі револьвера». І витягає, показує гостям, розмахує й таке інше. Батько йому каже: «Послухайте, поводьтеся із цим обережно, зі зброєю не жартують». «О, та він незаряджений». «Дуже вас прошу...», — і в цю мить пролунав постріл. Усі посхоплювалися з місць, перелякані, хтось кричить, дружина біжить до колиски, а куля поцілила якраз у колиску й розтрощила бильце над самою голівкою дитини. «Скільки ви заплатили за цей пістолет? — запитав тато. — Будь ласка, ось гроші. Прошу це віддати мені й більше не купувати зброї, доки до неї не доростете».

— І що ж потім сталося із цими пістолетами?

— Усі віддали партизанам на початку війни. Але я про Лисів казала.

— Казала.

— А про ляльку розповідала?

— Ні.

— То сталося раніше, коли я була дуже малою. Тато подарував мені таку гарну ляльку, яка розплющувала очі й уміла пісяти. Боже, як мені та лялька подобалася... і якось ми поїхали до Лисова, а я, як завжди, запросила побавитися сільських дітей, бо страждала від комплексу панночки з маєтку, у якої є все, тоді як інші діти не мають нічого. То ми бавимося тією лялькою, бавимося, і раптом діти кажуть, що зголодніли. І я побігла додому, щоб винести їм трохи хліба з маслом. Повертаюся — аж немає ані дітей, ані ляльки. Пізніше я ходила з татом, заплакана, від хати до хати, та все марно. Ніколи більше я її не бачила.

І раптом я замислююся над цією особливістю світу; бабуня, яка дедалі менше пам’ятає, через сімдесят років зворушено згадує про ляльку зі свого дитинства, яке не існує, з маєтку, якого не існує, з епохи, якої не існує; жодну зі своїх дитячих утрат я не оплакував так, як помаранчевого пластмасового крокодила, котрий чудово плавав у воді, і якого батьки колись ненавмисне викинули, фарбуючи ванну кімнату.

Та бабуня вже розповідає про щось геть інше.

— ... я тих дітей не звинувачую. Бо чим же їм було бавитися? Виструганою сопілкою? Вальдорф колись на багато років утратив роботу в «Пшекрої», бо написав, що з дитинства пам’ятає пастушків, що грали на сопілках, та відколи всі пастушки подалися в міністри, немає кому більше грати на польському селі. Діти в Лисові були такі здібні... перед самою війною, пригадую, учитель мені казав: «Усі ці діти мали б учитися, але хто тут собі може це дозволити...» Хіба що Стефан Врона. Боже, який же то був вродливий мужчина. Лише Стефан вивчився на офіцера. Пригадую, як він їхав на чолі загону під час якогось параду в Кельце, і всі жінки пасли його очима, а він мені вклонився... такий вродливий, у формі, на коні... і що з того? Моя шкільна подружка розповіла, що Стефан мав роман з якоюсь жінкою, про яку були чутки... ну, так чи сяк, а він заразився сифілісом. Пам’ятаю, як він колись приїхав до маєтку, а ми запросили його, звісно, як рівню, на підвечірок. Він сидів такий виснажений, ледь міг ворухнутися. І попрохав у мене плед, бо вже був вечір, і йому змерзли ноги. Яке ж він тоді, певне, відчував приниження, такий герой — і просить плед принести... невдовзі потому пішов на фронт, потрапив у полон і загинув у Катині. І ще був один, уже не згадаю, як звався, здається, Костшик мав на прізвище. А може й ні. Батько послав його до ліцею. Він би й до університету пішов, та почалася війна, і довелося утримувати родину. Німці якось його впіймали з тютюном, бо ж усі на селі садили тютюн, хоча це й суворо заборонялося. Так-от, упіймали його жандарми, почали лаятися й ударили його по обличчю. Якби він був звичайним селянином, то змирився б і стерпів, але Костшик почувався інтелігентом і вдарив у відповідь жандарма. Закатували його прикладами так, що мати ледь упізнала сина, просто криваве місиво якесь було.

— Ба.., але ти вже про війну, а я ще не закінчив про твоє дитинство й молодість.

— А про що ти ще хочеш дізнатися?

— Про школу.

— Про школу... зі школи мене завжди забирав тато й ніколи цього не любив, бо сторож, побачивши його, вигукував: «Панянко Бенецька, дідуньо по вас прийшов». Та воно й не дивно; татові було за п’ятдесят, і він був голомозий як коліно, чого він, зрештою, соромився й завжди намагався ходити в капелюсі. Там, де це було можливо. Та іноді йому й компліменти говорили, як отой залізничник на вокзалі, що мусив перевіряти, чи пасажири мають перонні квитки, а татові сказав: «Шановного пана я навіть не перевірятиму, бачу, що ви, шановний пане — справжній пан, як