Ляля - Яцек Денель

заклад, і що Здзішек чекає на мене на кладовищі, загорнувшись у якісь простирадла, і дістався туди першим. Здзішека вилаяв, мовляв, майже дорослий чоловік, а дитину лякає, бо мені, було, може, сім, може, вісім років... а мене знайшов і відвів додому. Я більше батька перелякалася, ніж якихось там духів, що їх сподівалася побачити... та якби я угледіла там Здзішека в простирадлі, то невідомо, що могло би статися. Нервовий шок чи ще щось. А взагалі цікаво, що і Алінка, і Здзішек були такими химерними... вона обожнювала мене захищати й рятувати, лазила по деревах, мов справжній шибеник, і нічого не боялася. А він убирався в дивні квітчасті сорочки, фарбував губи помадою, зневажав дівчат і з часом почав з’являтися в товаристві таких різних дивних друзів, ну, розумієш. Я собі гадаю, що то все через матір, Ружа була така нечула, пішла за генерала Шимічека, певне, лиш для того, щоб батькам було приємно.

— І що? Що з ними сталося?

— Алінку під час війни вбили німці, а Здзішек загинув ще до війни. Плавав у морі під Варною, і там його якась судома вхопила. Утопився, — бабуся зловтішно всміхається, — така іронія долі, завжди мене дурив, що потопає, так глузував, на кпини брав, доки й справді втопився.

— Нафарбований і у квітчастій сорочці. Гм. А були в тебе ще якісь кузени?

— Так, малі Мехи. Малі... ну, не такі вже й малі. Стася Меха я ніколи не бачила, бо він загинув у Львові, молоденьким, дванадцятилітнім, може, хлопчиком. Лежить на «Цвинтарі Орлят». Умирав у лікарні й весь час кликав: «Мамо, мамо». А тітка їхала до нього, здається, страшенно поспішала, але мала ще якісь справи залагодити дорогою. Так він і не дочекався.

— Бісова баба була та Мехова.

— Ну, певне ж. Через неї дядько Мех позбувся посади волинського воєводи. Він на важливій посаді, а його жона різні химороди справляла. Приміром, ходила по місту з бузьком і поросям на шворочці.

— І вони одне одного не били?

— Ні, зрештою, не знаю. Може, вона їх поодинці вигулювала. Або з’їжджалися різні поважні гості на Волинський ярмарок, це тоді неабияка подія була, такий ярмарок, як-от Познанський, тільки сільськогосподарський... так-от, з’їжджалися ті гості, дядько їх запрошував додому на врочистий обід, а вона приймала їх у халаті. Страшенний скандал; тут тобі пани високоповажні, голови й представники, а тут халат. Та ще й потертий. Пришелепувата була, що там казати, усі завжди знали. Дядькові врешті сказали, що він мусить подати у відставку. Воно й не дивно. Запитав, чи вони незадоволені його роботою, а ті йому у відповідь, що роботою дуже задоволені, а от жінкою ні.

— Ну, гаразд, але ще друга дитина була.

— Яка друга дитина?

— Стасева сестра.

— Вандзя? Вандзя Мехівна була моєю улюбленою кузиною. Мала прегарний кришталевий голос. Успадкувала його по тітці, батьковій сестрі, яка була славетною примадонною. На жаль, слуху по ній не успадкувала. Пам’ятаю, як Вандзя Мехівна приїхала до Лисова, ходила по саду й співала «Як пішов король на війну», а я сиділа коло вікна й слухала її, бо вона мала такий гарний голос. Чи не сто разів заспівала, і щоразу інакше. Це теж неабиякий талант. Ну, а я так і не вміла співати «Як пішов король на війну», бо, як кажуть росіяни, завчила й весь час фальшивила. Чуєш... клац.

— Що?

— Ну, клац. Стиш! — додала бабуся роздратовано. — Радіо. Полудень, зараз буде та передача... знаєш, а це теж страшенна іронія долі — мати такий прекрасний голос і нуль слуху. Іще як під акомпанемент, то півбіди, але а капелла... чорний розпач. Вона потім навіть щось записувала, бо тітка їй це влаштувала по знайомству... і сама вибрала такі твори, щоб увесь час інструмент вів, тому заспівала добре. І ми потім це слухали по радіо. Та щойно згадаю, як вона ходила собі садочком, під сонечком, а я слухала тієї нещасної «Як пішов король...», то в мені аж усе перевертається. Певне, вона й зазнала б якоїсь слави, бо голос мала дійсно феноменальний, але Вандзя загинула під час війни. Німці її в Пав’яку закатували.

— То це ж самі святі діви й святі отроки?

— Ну, не дуже, Здзішек святим не був. А Вандзя не була дівою, бо мала чоловіка.

— Чоловіка? Про чоловіка ніколи не чув.

— Як це ні? Спершу мала нареченого й необачно прохопилася про нього матері. Тітка Мехова розлютилася й так довго плела інтриги, розсилала якісь листи, очорнюючи власну доньку в очах тієї родини й таке інше, що це все розпалося. Тож наступного разу Вандзя не сказала їй нічогісінько й повідомила щойно в переддень вінчання.

— То й так шляхетно вчинила, я б на її місці взагалі не повідомляв.

— Але вона повідомила. І тоді, під час урочистої церемонії укладення шлюбу тітці Меховій луснула гумка в трусах. І труси впали на підлогу. Провидіння, — прорекла бабуня побожним тоном, таким незвичним для її розповідей, — обирає собі найнеймовірніші стежки. Ну, а тепер тихо, бо новини.

* * *

Отак бабуня безапеляційно уриває спогади через новини з Афганістану, Боснії чи Отвоцька. Тим часом я перебуваю в якійсь ідилічній аурі, немов витаю на хмарині здійнятого в повітря золотого пилу — достоту так, неначе сиджу у вікні лисівського маєтку, у вікні, якого явно не існує, спираюся ліктями на вичовгане дерев’яне підвіконня. Достигає паперівка, а може, черешні, а може, ще нічого не спіє, а по високій траві, місцями темнішій і вищій, походжає Вандзя Мехівна, вродлива дівчина, і немилосердно фальшиво співає «Як пішов король на війну».

Ну, але війна прийшла сама, не довелося на неї навіть ходити.

* * *

— Оце й усе про родичів?

— Загалом та-а-ак... ну, а ще що? Мацей? Дядько Мацей? Дядько Мацей переважно був тихим і лагідним, але часом шаленів. Одного разу кинувся на тата, коли вони пішли прогулюватися над ставком, і почав його топити. Наче й біля берега було, тому мілко, але щоб когось утопити, зовсім не треба багато води, якщо занурити голову в намул. На щастя, тато був дуже сильним і вирвався; потім Мацей отямився й страшенно перепрошував; після дідусевої смерті з усієї родини вгамувати його міг тільки тато. Іншого разу батьки пішли до театру, але мама на півдорозі зупинилася, бо мала лихе передчуття.