Консуело - Жорж Санд
— Я не розумію вас, пане, — відповіла Консуело із щирістю, що не переконала, одначе, придворного медика.
— Ви мене зрозумієте зараз, мадемуазель, — холоднокровно мовив він. — Родина молодого графа до сьогоднішнього дня всіма силами повставала проти вашого шлюбу з ним. Але опору їх настав край. Альберт умирає, й оскільки він хоче залишити вам свій статок, вони тепер не будуть заперечувати проти того, щоб церковний обряд закріпив його назавжди за вами.
— Ах! Яке мені діло до статку Альберта! — вигукнула вражена Консуело. — Що спільного між тим, про що ви говорите, і станом, у якому я його застаю? Я, пане, приїхала сюди не справами займатись, — я приїхала, аби спробувати його врятувати. Невже немає ніякої надії?
— Ніякої! Хвороба його цілком мозкова, такі недуги розбивають усі наші припущення й не піддаються ніяким зусиллям науки. Місяць тому молодий граф після двотижневого зникнення, якого ніхто не зміг мені пояснити, повернувся додому уражений раптовою невиліковною хворобою. Всі життєві функції в нього були вже припинені. Ось цілий місяць, як він не в змозі проковтнути ніякої їжі, — і це рідкісне явище природи (яке трапляється тільки в душевнохворих), що він може дотепер підтримувати себе кількома краплями води вдень і кількома хвилинами сну вночі. Ви бачите його: всі життєві сили виснажені в ньому; максимум іще два дні, і він перестане страждати. Наберіться мужності, не втрачайте голови. Я готовий підтримати вас і допоможу вам домогтися мети.
Консуело продовжувала здивовано дивитися на лікаря, але тут каноніса за знаком хворого перервала їхню бесіду й підвела дівчину до Альберта. Підкликавши Сюпервіля, Альберт говорив йому щось на вухо довше, ніж, здавалося, дозволяла його слабість. Лікар то червонів, то бліднув. Каноніса із занепокоєнням спостерігала за ними, згоряючи від нетерпіння довідатися, про які свої бажання говорить йому Альберт.
— Лікарю, — шепотів Альберт, — усе, що ви тільки-но сказали цій дівчині, я чув (Сюпервіль, який говорив на іншому кінці вітальні й так само тихо, як у цю хвилину розмовляв із ним хворий, зніяковів, а його тверде переконання в неможливості існування дару ясновидіння було до того порушене, що йому почало здаватися, буцім він сам божеволіє). Лікарю, — вів далі умираючий, — ви нічого не розумієте в цій душі й шкодите моїм планам, зачіпаючи її делікатність. Вона нічого не розуміє у ваших грошових міркуваннях і завжди відмовлялася й від мого титулу й від мого статку; любові до мене вона ніколи не почувала. Тільки жалість може змусити її поступитися. Зверніться ж до її серця. Кінець мій ближче, ніж ви припускаєте. Не втрачайте часу. Я не зможу відродитися щасливим, якщо не відійду в ніч спочинку, назвавшись її чоловіком.
— Що ви хочете сказати цими останніми словами? — запитав Сюпервіль, який намагався в ту хвилину зрозуміти, який вид божевілля володіє його хворим.
— Вам не зрозуміти їх, — із зусиллям вимовив Альберт, — а вона зрозуміє. Обмежтеся тим, щоб передати їх їй точно.
— Послухайте, пане графе, — сказав, трохи підвищуючи голос, Сюпервіль, — я бачу, що не зможу ясно передати ваших думок. Ви ж говорите краще, ніж за весь останній тиждень, і я в цьому вбачаю сприятливу ознаку. Поговоріть самі з мадемуазель. Одне ваше слово переконає її краще за всі мої промови. Ось вона тут, поруч, нехай займе моє місце й вислухає вас.
Сюпервіль дійсно вже нічого не розумів із того, що дотепер здавалося йому зрозумілим; до того ж він уважав, що досить сказав Консуело й забезпечив собі її вдячність, у разі якщо вона домагатиметься спадщини; і він пішов, після того як Альберт сказав йому:
— Подумайте про те, що ви мені обіцяли. Хвилина настала: поговоріть із моєю родиною. Улаштуйте так, щоб вони погодилися й не вагалися більше. Кажу вам — час не жде…
Альберт настільки втомився від зусилля, якого коштувала йому розмова із Сюпервілем, що, коли Консуело наблизилася до нього, він притулив своє чоло до чола коханої й так завмер, немов умираючи. Його білі губи посиніли, і переляканому Порпорі здалося, що він уже вмер.
У цей час Сюпервіль, зібравши в іншому кінці кімнати графа Християна, барона, канонісу й капелана, гаряче вмовляв їх. Лише капелан зробив боязке на вигляд заперечення, що свідчило, одначе, про впертість священика.
— Якщо ваші ясновельможності зажадають, — сказав він, — я благословлю цей шлюб, але позаяк граф Альберт не примирений із церквою, варто було б, аби він попередньо через покаяння й соборування примирився з нею.
— Соборування! Господи, та невже справа дійшла вже до цього? — вимовила, стримуючи стогін, каноніса.
— Так, дійшло, — відповів Сюпервіль, котрий як світська людина й філософ-вольтер'янець із презирством ставився й до самого капелана й до його заперечень, — і не можна втрачати ні хвилини, якщо пан капелан наполягає на такій умові й бажає мучити хворого похмурою обстановкою передсмертного обряду.
— А чи не думаєте ви, лікарю, що обряд більш радісний і бажаний може повернути його до життя? — запитав граф Християн, у якому відбувалася боротьба між благочестям і батьківською любов'ю.
— Я ні за що не ручаюся, — відповів Сюпервіль, — але смію сказати, що покладаю на це більші надії… Були часи, коли ваша ясновельможність давали свою згоду на цей шлюб…
— Я завжди був згодний на нього, ніколи не був проти, — перебив його граф, навмисно підвищуючи голос. — Але маестро Порпора, опікун молодої дівчини, написав мені, що він ніколи не дасть своєї згоди на її шлюб із моїм сином і що його вихованка сама відмовляється від нього. На жаль! Це й завдало смертельного удару молодому графові, — додав він, притишивши голос.
— Ви чуєте, що каже батько? — прошепотів Альберт на вухо Консуело. — Але нехай докори сумління не мучать вас. Я повірив тому, що ви залишаєте мене, і піддався розпачу, але з тиждень тому до мене повернувся розум, — вони називають це божевіллям, — і я читав у серцях, які перебувають удалині від мене, подібно до того як інші читають роздруковані листи. Одночасно я побачив минуле, сьогодення й
