Консуело - Жорж Санд
— Ну, сідаймо в карету, усе в порядку.
Вона пішла за ним і збиралася вже сісти в екіпаж, коли громіздкий вершник, що сидів на ще більш громіздкому коні, раптом зупинився, спішився і, підійшовши до Консуело, почав розглядати її з незворушною цікавістю, що здалася їй досить зухвалою.
— Що вам потрібно, пане? — сказав Порпора, відсторонюючи його. — На дам так не дивляться. Може, це й заведено в Празі, але я не маю наміру підкорятися вашому звичаю.
Товстун, укутаний у хутра, вивільнивши підборіддя й продовжуючи тримати коня за вуздечку, відповів Порпорі по-чеському, не помічаючи, що той зовсім його не розуміє. Але Консуело, вражена голосом вершника, нахилилася, щоб при світлі місяця розглянути риси його обличчя, і раптом, кинувшись між ним і Порпорою, вигукнула:
— Чи це ви, пане бароне фон Рудольштадт?!
— Так, це я, синьйоро, — відповів барон Фрідріх, — я, брат Християна й дядько Альберта. Я і є. А це дійсно ви! — мовив він, важко зітхаючи.
Консуело була вражена його сумним виглядом і холодністю, виявленою при зустрічі з нею. Він, що завжди так люб'язно обходився з нею, не поцілував їй руки й навіть не подумав доторкнутися до своєї хутряної шапки, щоб привітати її, а задовольнився тільки тим, що, дивлячись на неї з розгубленим виглядом, усе повторював:
— Так, це ви, дійсно ви.
— Розповідайте ж, що відбувається в замку Велетнів? — із хвилюванням запитала Консуело.
— Розповім, синьйоро, чекаю не дочекаюся про все розповісти вам.
— Так говоріть же, пане бароне! Розповідайте мені про графа Християна, про пані канонісу, про…
— Так, так, зараз розповім, — відповів Фрідріх, гублячись усе більше й більше й начебто зовсім очманівши.
— А граф Альберт? — знову запитала Консуело, перелякана його поводженням і розгубленим виглядом.
— Так! Так! Альберт… на жаль! Так! — бурмотів барон. — Зараз розповім вам про нього…
Але він так нічого й не сказав і, незважаючи на розпитування дівчини, залишався майже настільки ж німим, як статуя Непомука.
Порпора починав втрачати терпіння: маестро промерз і жадав скоріше дістатися гарного притулку, до того ж він був дуже розсерджений цією зустріччю, що могла справити сильне враження на Консуело.
— Пане бароне, — звернувся він до нього, — завтра ми засвідчимо вам свою повагу, а тепер дозвольте нам вирушити повечеряти й зігрітися… Ми маємо потребу в цьому більше, ніж у вітаннях, — додав старий крізь зуби, влазячи в карету, куди він уже вштовхнув Консуело проти її волі.
— Але, друже мій, — мовила вона, хвилюючись, — дайте мені дізнатися…
— Дайте мені спокій! — грубо перебив він її. — Цей чоловік — ідіот, якщо тільки він не п'яний як чіп, і, якби ми провели на мосту хоч цілу ніч, він не був би здатний виректи жодного розумного слова.
Консуело була в страшній тривозі.
— Ви безжалісні, — сказала вона маестро в той час, як карета з'їжджала з мосту в старе місто. — Ще мить, і я довідалася б те, що цікавить мене найбільше на світі…
— Он як! Виходить, усе як і раніше? — сердито мовив Порпора. — Цей Альберт так і буде вічно стирчати в тебе в голові?
Гарненьку, нема чого казати, роздобула б ти сімейку — таку веселеньку, таку виховану, судячи із цього дурила, у якого шапка, очевидно, приклеєна до голови, тому що він, побачивши тебе, навіть не удостоїв тебе честі підняти її.
— Це та сама родина, про яку ви ще недавно були такої високої думки, що відправили мене туди, як у рятівну гавань, наказуючи якнайбільше поважати й любити всіх її членів.
— Що стосується останньої частини мого наказу, ти, як я бачу, навіть занадто добре його виконала…
Консуело збиралася було заперечити, але заспокоїлася, помітивши барона Фрідріха, що їхав верхи поряд із каретою: він, очевидно, вирішив супроводжувати їх. Коли вона виходила з карети, старий барон стояв біля підніжки; простягаючи їй руку, барон люб'язно просив її прийняти його гостинність, тому що він наказав машталіру везти їх не на постоялий двір, а до себе додому. Даремно намагався Порпора відмовитися від цієї честі, — барон наполягав, а Консуело, що згоряла від нетерплячки з'ясувати свої тривожні побоювання, поспішила погодитися й увійти з хазяшом до зали, де їх чекав гаряче натоплений камін і гарна вечеря.
— Як бачите, синьйоро, — звернувся до неї барон, указуючи на три прибори, — я розраховував вас зустріти.
— Це дуже дивує мене, — відповіла Консуело, — ми нікому не повідомляли про наш приїзд, та й самі два дні тому думали бути тут не раніше ніж післязавтра.
— Все це дивує мене не менше, ніж вас, — похмуро промовив барон.
— А баронеса Амалія? — запитала Консуело: їй було ніяково, що вона дотепер не подумала про свою колишню ученицю.
Обличчя барона захмарилося, і його рум'яні щоки, що трохи посиніли від холоду, стали раптом такими блідими, що Консуело жахнулась. Але він досить спокійно відповів:
— Дочка моя в Саксонії, у нашої родички. Вона дуже шкодуватиме, що не бачила вас.
— А інші члени вашої родини, пане бароне, — продовжувала запитувати Консуело, — не могла б я довідатися…
— Так, ви про все довідаєтеся… — перебив її Фрідріх. — Про все довідаєтеся… Їжте, синьйоро, ви, напевно, голодні.
— Я не в змозі їсти, аж поки ви заспокоїте мене. Пане бароне, заради бога, скажіть мені, чи не оплакуєте ви втрату кого-небудь із близьких?
— Ніхто не вмер, — відповів барон таким сумовитим тоном, немов повідомляв її про те, що вимер весь їхній рід.
І він заходився розрізати м'ясо з такою ж повільною врочистістю, з якою проробляв це в замку Велетнів. У Консуело не вистачало більше мужності задавати йому запитання. Вечеря здалась їй смертельно довгою.
