Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Індивідуум, якого ми з вами взаємно шануємо, від'їздить з цього міста; користаюся цією нагодою, дорогий сер, щоб публічно подякувати вам від свого імені і, насмілюся додати, від імені всіх мешканців порту Мідлбей, що вміють цінити високі насолоди, які дарує ваше мистецтво.
Продовжуйте, дорогий сер! Ви не невідомі тут. Ви не знецінені. Хоч ми й віддалені, але ми сповнені дружніх почуттів, симпатій і, смію додати, захоплення. Продовжуйте, дорогий сер, ширяйте над хмарами! Мешканці порту Мідлбей завжди будуть стежити за вашим льотом з радістю, з гордістю і з готовністю допомогти.
Серед очей, підведених до вас з цієї частини земної кулі, завжди пильнуватиме
невсипуще око,
яке належить
Вілкінсові Мікоуберу, судді».
Проглянувши весь зміст газети, я побачив, що містер Мікоубер був старанним і поважним кореспондентом цього видання. У цьому ж номері був надрукований його другий лист щодо збудування мосту, і тут-таки містилось оголошення, що скоро виходить другим виданням повне зібрання всіх листів його в одному томі, зі значними доповненнями. І, якщо я не помиляюсь, передова стаття також належала його перу.
Довго і багато ми розмовляли вечорами про містера Мікоубера, поки гостював у нас містер Пеготті. Він жив у нашому домі щось із місяць. Його сестра і моя бабуся приїхали до Лондона, щоб побачитися з ним. Агнес і я попрощалися з ним на борту корабля, і це було, мабуть, останнє наше з ним прощання в цьому світі.
Але перед його від'їздом ми з ним завітали до Ярмута подивитися на маленьку мармурову плиту, яку я поставив на кладовищі на могилі Гема. Переписуючи на його прохання простий могильний напис, я помітив, що містер Пеготті нахилився, зірвав трави з могили і взяв трохи землі.
— Для Ем’лі, — сказав він, кладучи ці реліквії в кишеню. — Я обіцяв, мастере Деві.
ХХVI. Останній погляд на пройдений шлях
От і добігає кінця розповідь про моє життя. Я оглядаюся ще раз, востаннє, перш ніж згорнути ці аркуші.
Я бачу себе поруч з Агнес на життєвому шляху. Я бачу наших дітей і наших друзів навколо нас; і я чую гамір багатьох голосів, небайдужих до мене.
Які обличчя найяскравіше виступають переді мною у мінливій юрбі? Ось вони, всі обертаються до мене, коли я запитую про це свої думки.
Ось моя бабуся, в товщих окулярах, старенька, років за вісімдесят, але все ще не згорблена. І в зимову погоду спокійнісінько прогулюється вона миль шість.
Завжди поряд із нею — Пеготті, моя добра стара нянька, також в окулярах. Вечорами вона працює, сідаючи біля самісінької лампи; але ніколи не сяде вона за роботу без воскового недогарка, рулетки в будиночку і робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на кришці.
Щоки і руки Пеготті, такі пружні та червоні в минулі дні мого дитинства, коли я дивувався, чому птахи не клюють їх замість яблук, тепер вкрилися зморшками; а очі її, які колись затемнювали все її обличчя, тепер трохи вицвіли (хоча вони все ще виблискують). Зате її грубий вказівний палець, що колись нагадував мені кишенькову тертушку для мускатних горіхів, лишився незмінним, і коли моя молодша дитина, переходячи нерівними кроками від моєї бабусі до старої няні, силкується спіймати цей палець, я ясно уявляю собі нашу маленьку блендерстонську вітальню, де я вчився ходити. Бабуся моя тепер винагороджена за своє давнє розчарування. Вона — хресна мати Бетсі Тротвуд, яка справді живе на цьому світі; і Дора (наступна по черзі наша дочка) каже, що бабуся занадто пестить її сестру.
Щось величезне лежить у Пеготті в кишені. Це не що інше, як книжка про крокодилів; вона тепер стала досить ветхою; аркуші подерті і підшиті в багатьох місцях; але Пеготті показує її дітям, як коштовну реліквію. Цікаво спостерігати, як моє власне дитяче обличчя витріщає на мене оченята з-за цих страшних пригод крокодила, і сам я при цьому пригадую свого давнього знайомого, Брукса із Шеффільда.
Серед моїх дітей, у цей літній канікулярний час, бачу я старого, що робить величезних зміїв і стежить за їхнім польотом у повітрі з захопленням, що його жодними словами не передати. Він із захватом вітає мене і шепоче, киваючи головою і підморгуючи:
— Тротвуде, ви будете раді почути, що я закінчу мемуари, коли в мене не буде інших справ, і що ваша бабуся — найдивовижніша жінка в світі, сер!
Хто ця згорблена леді, як спирається на палицю? На її обличчі ще помітні сліди колишньої пихи і краси, змішані з ознаками роздратованого, розладнаного розуму. Вона — в саду, і біля неї стоїть смаглява худорлява зів'яла жінка з білим шрамом на губі. Послухаймо, що вони кажуть.
— Розо, я забула прізвище цього джентльмена.
Роза схиляється над нею і називає:
— Містер Копперфілд.
— Я рада бачити вас, сер. З жалем помічаю, що ви в жалобі. Сподіваюся, час утішить вас.
Нетерпляча супутниця дорікає їй, нагадує, що я не в жалобі, радить їй подивитися ще раз, намагається підвести її.
— Ви бачили мого сина, сер, — говорить старша леді. — Чи ви помирилися?
Вона пильно поглядає на мене, притискує руку до чола і стогне. Раптом вона скрикує жахливим голосом.
— Розо, підійдіть до мене! Він помер!
Роза стає навколішки біля її ніг, і то пестить її, то лає її, то люто скрикує: «Я любила його краще, ніж ви!», то намагається заспокоїти її, наче хвору дитину. Так я залишаю їх; так я завжди зустрічаю їх; так проводять вони весь свій час, рік за роком.
Що це за корабель пливе з Індії, і що це за англійська леді, заміжня за сварливим старим шотландським Крезом[31] з величезними обвислими вухами? Невже це Джулія Мілз?
Справді, це Джулія Мілз, гнівлива і прекрасна. Темношкірий чоловік приносить їй
