Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

йому сподобалась, і він одразу посватався (бачите, жінок у наших краях дуже мало) та запросив оселитися вдвох у буші[30]. Вона попросила мене розповісти йому всю її історію. Я розповів. Вони одружились і живуть тепер у далекому хуторі, за кілька сотень миль від усіх голосів, крім їхніх власних та співочих пташок.

— А місіс Геммідж? — спитав я.

То була, очевидно, найвеселіша струна в серці містера Пеготті, бо він раптом зайшовся гучним реготом і почав невтомно потирати руками ноги, як це зав­жди робив у веселих випадках у давно зруйнованому човні.

— Та чи ж ви повірите, — сказав він, — їй-бо, знайшовся такий, що посватався до неї! Якщо корабельний кухар, зробившись фермером, мастере Деві, не посватався до місіс Геммідж, то хай мене грім поб'є... пробачте на слові!

Ніколи я не бачив, щоб Агнес так сміялася. Цей несподіваний захват містера Пеготті так розважив її, що вона ніяк не могла припинити сміятись. І що більше вона сміялася, то більше сміявся я, і то гучніше реготав містер Пеготті, невтомно потираючи коліна.

— А що ж відповіла місіс Геммідж? — спитав я, коли трохи опанував себе.

— Та ви мені не повірите, — відповів містер Пеготті. — Замість того, щоб сказати: «Спасибі, дуже вам вдячна, я не збираюся змінювати своє становище в цю пору життя», — замість цього місіс Геммідж схопила відро та насунула його на голову тому корабельному кухареві, і він кричав ґвалт, доки я не прибіг і не врятував його!

Містер Пеготті знову гучно зареготав, і ми з Агнес підтримали його.

— Але мушу сказати дещо на користь цієї доброї старенької, — почав знову містер Пеготті, обтираючи піт з обличчя. — Вона цілком дотрималася своєї обіцянки, і навіть більше. У цілому світі тепер не відшукаєш жінки слухнянішої, добрішої, чеснішої і великодушнішої за місіс Геммідж. Жодного разу тепер не бачив я, щоб вона була самітною і всіма покинутою. Навіть тоді не журилася місіс Геммідж, коли ми щойно приїхали до колонії, і нас зустріли, як новаків. І запевняю вас, жодного разу не згадала вона свого старого від тієї хвилини, як ми залишили Англію.

— Ну й останнім за чергою, але не за значенням, згадаймо про містера Мікоубера, — сказав я. — Він розплатився тут з усіма своїми боргами... Навіть сплатив вексель Тредльса, пам'ятаєш, Агнес?.. І тому ми можемо вважати, що справи його йдуть непогано. Але які останні новини про нього?

Містер Пеготті, посміхнувшись, засунув руку у бокову кишеню і витяг звідти невеличкий паперовий згорток, з якого з превеликою обережністю вийняв аркуш досить кумедної газетки.

— Треба вам сказати, мастере Деві, — почав він, — тепер ми вже залишили буш, бо збагатіли; тепер ми оселилися в порту Мідлбей Гарбор — це те, що ми звемо містом.

— А містер Мікоубер жив у буші поблизу вас? — спитав я.

— Авжеж, — сказав містер Пеготті, — і працював він дуже охоче. Ніколи не зустрічав я джентльмена, який би з більшою охотою працював. Бачив я, як його лиса голова аж сяє на сонці, мастере Деві, і дивувався, як це вона не розтопиться. А тепер він суддя.

— Суддя? Та що ви кажете? — вигукнув я.

Містер Пеготті вказав на одну статтю в газеті, і я вголос прочитав такі рядки, надруковані в «Порт Мідлбей Таймс»:

«Публічний обід на честь нашого видатного співбрата-колоніста і співгромадянина, Вілкінса Мікоубера, есквайра, окружного судді порту Мідлбей, відбувся вчора у великій кімнаті готелю, що була цілком повна. Обчислено, що за одним столом сиділо не менше сорока семи персон, за винятком осіб, які стояли в коридорі і на східцях. Окраса, витонченість, добірність порту Мідлбей зібралася, щоб віддати шану джентльменові, обдарованому найвищими талантами і популярному між усіма нашими колоніями. Доктор Мелл (директор колоніальної гімназії порту Мідлбей) головував, і праворуч від нього сидів сам славетний гість. Коли зняли скатертину і проспівали “Non Nobis” (треба зазначити, що цей гімн був виконаний прекрасно, і ми спроможні були окремо виділити дзвоноподібний голос обдарованого аматора, Вілкінса Мікоубера, есквайра, молодшого), були проголошені та захоплено сприйняті звичайні лояльні і патріотичні тости. Доктор Мелл у перейнятій чуттям промові оголосив перший тост: “За нашого видатного гостя, окрасу нашого міста! Хай ніколи не залишить він нас, хай його успіх між нами дійде такого процвітання, щоб ніколи не хотілося йому залишати нас для кращих перспектив!” Громоподібні “ура”, що вкрили цей тост, перевершують усякі слова. Знову і знову здіймались і падали голоси наших громадян, наче хвилі океану. Нарешті все замовкло, і Вілкінс Мікоубер, есквайр, склав перед публікою подяку. Теперішній відносно недосконалий стан ресурсів нашої редакції не дає нам ніякої змоги стежити за оратором через усі періоди його витонченого і пишно прикрашеного виступу. Досить зазначити, що то був шедевр красномовності; а ті місця, де він докладно досліджував джерела своєї успішної кар'єри і застерігав наймолодшу частину аудиторії від підводного каміння у вигляді принадних фінансових зобов'язань, що їх не можна згодом ліквідувати, — ті місця його промови спричинилися до сліз на очах наймужніших з присутніх. Об'єктами наступних тостів були: доктор Мелл; місіс Мікоубер (яка граціозним жестом подякувала публіці, сидячи біля бокових дверей, де зібралися найпрекрасніші зірки, які водночас спостерігали і прикрашали цю урочисту сцену); місіс Ріджер Бегз (у дівоцтві — міс Мікоубер); місіс Мелл; Вілкінс Мікоубер, есквайр, молодший (який насмішив збори дотепним зауваженням, що, не відчуваючи себе спроможним віддячити публіці промовою, він зробить це, з дозволу присутніх, у формі пісні); всі члени сім’ї місіс Мікоубер (добре знаної, як це не треба й нагадувати, у метрополії) і т. д., і т. д., і т. д. На завершення свята всі столи зникли, ніби за помахом чарівної палички, і зал очистили для танців. Серед прихильників Терпсіхори, які розважалися до першого променю сонця, Вілкінс Мікоубер, есквайр, молодший і мила й гарна міс Елена, четверта дочка доктора Мелла, були особливо прекрасні».

Я замислився над прізвищем містера Мелла і був дуже радий, що впізнав у ньому того самого бідолашного вчителя, якого колись вигнали з закладу мідльсекського судді. Але тут містер Пеготті вказав на іншу частину газети, і погляд мій зупинився на моєму власному прізвищі. Я прочитав таке:

«Девідові Копперфілду, есквайру, славетному письменникові.

Дорогий сер!

Роки минули від того часу, коли я мав приємність споглядати риси обличчя, що тепер знайоме уяві значної частини цивілізованого світу.

Але, дорогий сер, хоч я й віддалений (силою обставин, які не залежали від моєї