Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Проведіть його сюди, — сказав я.

Незабаром з'явився, затримавшись у темних дверях, кремезний сивий старий. Маленька Агнес зацікавилася його виглядом і вибігла йому назустріч, а я не встиг як слід розглянути його обличчя, коли дружина моя скочила з місця і радісно скрикнула, що це містер Пеготті!

То справді був містер Пеготті. Він був тепер старий, але рум'яний, бадьорий і міцний. Коли скінчилася радісна метушня, він сів перед каміном, посадив собі на коліна дітей, і я дивився на його обличчя у відблисках вогню. Він здавався мені таким дужим і міцним, і водночас таким гарним, яким я його ніколи раніше не бачив.

— Мастере Деві, — сказав він, і це давнє ім'я знайомим голосом так приємно пролунало для мого слуху. — Мастере Деві, в щасливу годину бачу я вас ще раз, з вірною вашою дружиною.

— Справді щаслива година, старий друже! — сказав я. — А оці красунчики, — сказав містер Пеготті, — справжнісінькі квіточки! А пам'ятаєте, мастере Деві, ви були не вищі за найменшого з них, коли я вперше побачив вас. Тоді й Ем’лі була не більшою, і наш бідолашний хлопець був-таки справді хлопчиком.

— Час змінив мене більше ніж вас, — сказав я. — Але цим пустунам час іти спати. Жоден будинок в Англії, крім цього, не заслужив честі дати вам притулок, тому скажіть мені, куди послати по ваш багаж (цікаво знати, чи є серед ваших речей стара чорна торбинка, що так багато подорожувала?), і тоді, за склянкою ярмутського грогу, ми побалакаємо про те, що сталося за ці десять років.

— Ви приїхали самі? — спитала Агнес.

— Так, леді, — сказав він, цілуючи їй руку. — Сам-один.

Ми посадили його між нами і не знали, як ще краще приголубити; прислухаючись до його знайомого голосу, я уявляв собі, що старий усе ще продовжує свої довгі мандри, шукаючи свою милу племінницю.

— Багатенько води переплив, — сказав містер Пеготті, — а лишатися зможу всього кілька тижнів. Але вода (а особливо солона) не новина для мене; і в щасливий час я прибув до вас... Та це ж вірші, — зауважив містер Пеготті, сам здивувавшись. — А я ж таки й не збирався віршувати.

— Невже ви так швидко збираєтесь їхати назад, за тисячі миль? — спитала Агнес.

— Так, леді, — відповів він. — Я це перед від'їздом обіцяв Ем’лі. Бачте, я не молодію з роками, і коли б не вирушив тепер у цей далекий шлях, то, мабуть, ніколи б мені не пощастило цього зробити. А я зав­жди мав думку, що мушу поїхати і подивитися на мастера Деві та на вас саму, як ви квітнете і які ви щасливі. Бо скоро я вже буду занадто старий.

Він дивився на нас, ніби ніяк не міг наситити нами свої очі. Агнес, сміючись, відгорнула кілька сивих пасом його волосся, щоб він міг краще розглянути нас.

— А тепер розкажіть нам, — попросив я, — усе про ваше життя-буття.

— Про наше життя-буття, мастере Деві, — відповів він, — розповідати недовго. Йшло в нас усе гаразд і щастило нам дуже. В усьому нам щастило. Працювали ми таки добре, і спочатку, звичайно, жилося нам важкенько, але в усьому нам щастило. Овечок розвели, рогату худобу, і за що б ми не бралися, все у нас ішло, як по писаному. Мабуть, якесь благословення було над нами, — сказав містер Пеготті, побожно схиляючи голову, — і справи наші процвітали. Успіхів чекати було недовго. Учора не вийшло, то вийде сьогодні. А коли не сьогодні, то вийде завтра.

— А як Ем’лі? — спитали Агнес і я в один голос.

— Після того, леді, як ви її залишили, Ем’лі спочатку сумувала і журилася дуже, але щоразу біля нашого намету в лісі згадувала вас у своїх вечірніх молитвах. З вами, мастере Деві, якщо пригадаєте, ми попрощалися на сході сонця. Це дуже добре й розумно, що ви приховали від нас ту жахливу таємницю. Ем’лі навряд чи пережила б її, коли б дізналася... Та що й казати, журилася вона, бідолашна, жахливо, аж серце розривалося, дивлячись на неї. Але були на борту бідні люди, які захворіли, і вона доглядала їх. Були й діти в нашій компанії, і за ними теж вона ходила. Отож вона працювала і робила деякі діла, і це допомогло їй.

— Коли ж вона вперше почула про це нещастя? — спитав я.

— Цю таємницю я приховував від неї щось із рік, — сказав містер Пеготті. — Жили ми тоді в самотньому місці, але серед прегарних дерев, і троянди вкривали нашу хатину аж до стріхи. Аж ось, коли працював я на полі, прийшов до нас мандрівник з нашого англійського Норфолка чи Суффолка, не пригадую точно. І, звичайно, ми запросили його до себе, почастували й привітали його, як слід. Так уже повелось у нашій колонії. Була в нього з собою якась стара газета, де надруковано було про бурю. Ось як Ем’лі довідалася про це. Коли я ввечері повернувся додому, вона вже знала все.

Він принизив голос на цих словах, і обличчя його пройнялося добре знайомим мені виразом суворої побожності.

— І це дуже вплинуло на неї? — спитали ми.

— Аякже, і надовго, — сказав він, похитуючи головою, — може, й до теперішньої години вона цим мучиться. Але думаю, що самотність була корисна для неї. Їй довелося багато діла мати з курми і всякими такими речами, а в клопоті, знаєте, горе пом'якшується. Не знаю, — сказав він замислено, — якби ви тепер могли побачити мою Ем’лі, мастере Деві, то, може, ви і не впізнали б її.

— Хіба вона так змінилася? — спитав я.

— Не можу сказати, я бачу її щодня і не можу сказати; а все ж таки іноді мені здається, що воно справді так. Тоненька постать, — сказав містер Пеготті, поглядаючи на вугілля в каміні, — худорляве обличчя, м'які сумні блакитні очі, запалі щоки, гарна голівонька трохи схилилася, спокійний голос і несміливі рухи — ось яка тепер Ем’лі.

Ми мовчки дивилися на нього, коли він сидів, споглядаючи вогонь.

— Дехто гадає, — вів він далі, — що в неї була нещасна любов, а дехто — що в неї помер наречений. Ніхто не знає, як воно справді було. Вона могла б вийти заміж хтозна скільки разів. «Але, дядю, — каже вона мені, — про це нема чого й гадати». Зі мною вона зав­жди весела, але з іншими мовчазна. Охоче піде будь-куди, якщо треба навчити дитину чи хворого доглянути, чи молодій дівчині допомогти перед весіллям. Вона багато весіль улаштувала, але ніколи не була на жодному. Терпляча вона зав­жди й дядька свого теж любить завжди. Старі й малі люб­лять її, і кожен звертається до неї по пораду. Така тепер Ем’лі.

Він провів рукою по обличчю і з напівпридушеним зітханням відвернув очі від каміна.

— А Марта все ще з вами? — спитав я.

— Марта, — відповів він, — вийшла заміж, мастере Деві, на другий рік після нашого прибуття. Молодий чоловік, робітник на фермі, проїздив якось повз нас на ринок — це у нас поїздка у п'ятсот миль туди й назад. Марта