Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
– Гарний план, – відповів Лавочкін. – Чим адміністрація президента може сприяти його втіленню?
– Не заважати, – холодно промовив Збруєв. І це був ультиматум. – Робіть тільки те, що вам скажуть. Забудьте про власні інтереси на цей час.
– І що далі? Що ми будемо мати? Які гарантії?
– Гарантії? – Збруєв посміхнувся. – Про гарантії і умови поговоримо наступним разом. Після спільної перемоги!
12
Перед другим заходом у Заповідник Саша спала міцно. Вклала малого, домовилася з батьками, щоб завтра побули з ним, почитала новини в інтернеті. Нічого втішного, якщо покласти руку на серце. Та хоч куди її не клади, хоч на плече, хоч на дупу, однак нічого втішного. Саша ані на секунди не вірила в те, що Хазяїн підпише асоціацію з Євросоюзом, нутром відчувала, що всі ці обіцянки і розмови – пастка в стилі донецьких, що вони водять європейців і українців за носа. Тому що все, що відбувалося насправді в країні, говорило про інше: країну позбавляли ресурсів, збройних сил, фінансів, управління, спецслужб, наче готувалися навіть не продати, а передати в користування, як якусь хвойду з дешевого борделю.
Дивно, як знову повернулася її доля! Колись, ще зовсім юною дівчинкою, вона романтично переймалася праворадикальним рухом, брала участь майже в усіх акціях протесту. Але мрії її було зруйновано, як і віру в політику, людей, але не зруйнувалася віра в історію країни і її героїв. Бійці Української повстанської армії були для неї майже недосяжним взірцем і досі: вони йшли на смерть, знали про безнадійність своєї справи тут і зараз, але вірили в перемогу, вірили в майбутню незалежність країни, жертвували собою, по суті, щоб потім, через – надцять далеких років, хтось надихнувся їхньою вірою і їхньою мученицькою смертю.
Так Саша бачила те, що робили бійці УПА. Вона пропускала повз вуха всі дебати про доцільність тієї боротьби, про жорстокість, про зради – війна є війна, а зрада, вважала вона, хоч під час війни, хоч під час мирного життя – це опція, з якою потрібно навчитися працювати. Бо така – зрадницька – природа більшості людей, тут нічого не вдієш і нічого не зміниш, і вірити в те, що тебе, зрештою, не зрадять, це однаково, як вірити в те, що спраглі в пустелі відмовляться від води заради каравану з пораненими, що йде десь слідом. Таке собі порівняння. Тим не менш, коли зранку на заправці, де вони домовилися зустрітися, Саша побачила купу підозрілих – і одразу помітно, що ментівських, – машин, не здивувалася. Занадто багато людей залучили до походу в Заповідник, тож чому дивуватися, що інформація вийшла назовні?
Порадившись, планів вирішили не змінювати. Ігор, як досвідчений водій і учасник «Контролю на дорогах», взяв на себе місію відвертати увагу переслідувачів, а Саша, журналіст-фотограф Панін і Славко на дамській рожевій машині, у якої хіба що губи були не нафарбовані, яку він позичив у своєї дівчини, мусили прориватися до об’єкта обхідними шляхами.
Заправилися, неспішно рушили до села, а вже там різко включили швидкість і рвонули в різні боки. Ігор їхав на бусі, де сиділо повно людей, тож основна група переслідування кинулася за ним, бо насправді, – що там наздоганяти дамську машину? Пару ривків – і «дамочка» тут! Очевидно, ментів підвело саме зверхнє ставлення до жінок і всього жіночого, бо Славко, майстерно маневруючи по розбитим сільським вуличкам, заховався в якомусь тупику, за скирдою сіна, а менти проскочили повз, навіть не пригальмувавши. Проте, як виявилося, гонка і схованка – то було найменше випробування для рожевої машини. Коли довелося їхати полями, у «дамочки» відвалився бампер, і Славко час від часу важко зітхав, намагаючись намацати якусь більш-менш підходящу версію пояснення для своєї дівчини.
– А ти правду не можеш їй сказати? – наївно запитала Саша. Для неї такі стосунки, коли потрібно щось приховувати від партнера і придумувати несінітниці, були вкрай дивні. Вони з Іваном секретів один від одного не мали. Як же його не вистачало зараз! Як же вона скучила за ним, за його спокоєм, його довірою, його важкою рукою на талії!
У відповідь на запитання Славко подивився на Сашу таким довгим і важким поглядом, що вона не витримала і засміялася:
– Ну, добре, скажеш, возив дівчину до лісу!
Славко на цю репліку нарешті посміхнувся, все ж таки він мав адекватне почуття гумору. Але не завжди мав добру пам’ять, як з’ясувалося зовсім скоро.
– Я забув заправити машину, – сказав він, коли «дамочка» застрягла в піску біля лісу перший раз. – І я не жартую…
Тепер вже Саша подивилася на нього довгим важким поглядом і нічого не відповіла. Такий перебіг подій для неї також був вкрай не зрозумілим. Вона звикла, що Іван завжди… Проте, який сенс зараз весь час згадувати чоловіка? Його немає поруч! Треба щось робити, діяти! Бензину, слава богу, вистачило до схованки, де вони вчора залишили три бензопили. Годинники вже показували 15.00, тобто вони суттєво вибилися з графіка, проте Саша і не думала змінювати плани.
Утрьох дійшли до неширокої і неглибокої річки, так добре знайомої Саші за попередньою акцією. Вона, здається, впізнала той острівок, що тоді врятував її від лап «Беркута». А може, то був інший острівок, хто знає, бо зараз це не мало жодного значення, адже насправді мала зараз значення лише суттєва різниця між температурою води в серпні, коли вона тут побувала вперше, і тепер, у жовтні – вода обпекла ноги холодом так, що від несподіванки Саша вискочила на берег.
– Ну, як водичка? – запитав Славко і зачерпнув долонею воду. – Ого, холодна…
Саша мовчки почала роздягатися. Вона розуміла, що якщо зараз почнеться дискусія на тему температури води, то, швидше за все, її супутники повернуть додому.
– Ти точно цього хочеш? – перепитав Панін, фотокореспондент популярного інтернет-порталу. Він виявився єдиним журналістом, який згодився на цю авантюру, тож мав ексклюзивне право на публікацію фотографій, які потім
