Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
– Про що? – здивувалася Саша. – Не було ж жодних претензій по роботі!
– Про футболку. – Директор зняв свої чудові окуляри в тонкій срібній оправі, що привели своїм виглядом Сашу в трепет, коли вона їх побачила вперше, і поклав їх на стіл. – Казав, щоб ти її зняла, чи ні? – Тут він якось гірко посміхнувся. – І щоб ти її не надягала ніколи?!
– Я й не надягала!
– Слухай, я тебе розумною людиною вважав. Це було загальне попередження! Про весь спектр твоєї публічної поведінки, в тому числі, і в соціальних мережах. Ти думаєш, ми тут старі пеньки, нічого не бачимо, нічого не читаємо?!
– Так… Ви читали мої… тексти? – здивовано вимовила Саша.
– Аби ж тільки я! Я тебе попереджав: не бався з вогнем! Розумієш? Ти не взяла моє попередження до уваги. Проігнорувала. Тепер от попередили мене. Та так, що… Словом, ми виплатимо тобі зарплатню за два місяці, згідно законодавству…
– Засунь собі в дупу ті гроші! – Саша вискочила з кабінету, грюкнувши важкими дверима, що нікому ніколи не було легко зробити.
Пізніше, коли з фінансами зовсім припече, вона щиро пошкодує, що відмовилася від грошей, які належали їй по закону. Та й директор не хотів її ображати, намагався вчинити по-людськи. Але пізно вже було пити не тільки «боржомі», а будь-що інше – гроші танули, як айсберг на екваторі.
Стояв початок жовтня 2013 року, була досить тепла погода. Іван застряг у Москві, завис на своєму заводі з виробництва чипсів чи то насіння, Саша так до кінця і не зрозуміла, чим він там займається. Грошей, що він надсилав, ледь вистачало, щоб зводити кінці з кінцями. Рятувало те, що вона з малим жила цей час з батьками, які не дуже були в курсі того, що відбувається з донькою, але завжди невідмовно допомагали, тож Саша мала свій вільний час. Вона присвячувала його, в основному, малюванню. Колись, в дитинстві, вона навіть ходила в художню школу, батьки мріяли, що вона стане художницею, але не склалося. Зате в домі завжди стояли на полицях і знаходилися в активному користуванні книжки про великих художників, альбоми з репродукціями, і Саша ніколи не відкладала фарби в бік надовго – малювати любила, це була її медитація, стан спокою, акумуляції інтелектуальних і душевних сил. Великого таланту вона не мала, але писала картини досить пристойні як для аматора, тож батько жартував, що в разі чого донька зможе виставлятися на Андріївському узвозі і заробляти малярством гроші.
Оте батькове «у разі чого», на жаль, уже настало, проте заробляти гроші пензликом Саша не поспішала. Їй конче необхідно було зібратися думками, посидіти, подумати на самоті. Як чудово вона розуміла китайців, які возвели написання ієрогліфів у мистецтво! Колись вона дивилася телепередачу на цю тему, її вразив сюжет про трьох літніх китайців, що малювали ієрогліфи на асфальті в сквері великим пензлем. Поруч стояло відро з водою, вони вмочували туди пензлик і майстерно виводили на асфальті ієрогліф. Він жив секунд двадцять, а потім висихав. Увесь цей час, поки ієрогліф зникав, майстри обговорювали його сильні і слабкі сторони, а потім за пензлик брався інший майстер і малював свою версію. Так вони вправлялися годинами, але яким би досконалим не виходив з-під пензлика ієрогліф на асфальті, він однак зникав. Ото був справжній дзен! Довершеність, що живе двадцять секунд!
Свій власний «дзен» Саша називала «дзинь», маючи на увазі свою природну впертість. І якщо її охоплював той «дзинь», то ані перестороги, ані перепони вже не мали значення. Зрештою, Саша відклала в бік малювання, засіла за комп’ютер, і під вечір на її сторінці з’явився текст про випадок в кримському «Ощадбанку» – про примусовий викуп державних облігацій співробітниками. Вона подумала, що, можливо, її вже не вистачить – морально чи фізично – на якісь подальші політичні дії. Історія зі звільненням надламала її, покришила, наче на салат. Але вона не любила залишати справи незакінченими. Тема примусового викупу державних боргів громадянами – то було за межами її розуміння.
На ранок вона прокинулася знаменитою. Наразі – у достатньо вузькому колі людей. Із коментарів, що рясніли під текстом, стало зрозуміло, що Саша, сама того не розуміючи, зачепила дуже вразливу тему, це по-перше, а по-друге – така історія з облігаціями сталася по всій країні, очевидно, майже в усіх відділеннях «Ощадбанку». Але прослизнули в коментарях і натяки на те, що насправді за такою дивною оборудкою стоїть не держава, а люди, що легалізують в такий спосіб свої доходи. Бо облігації на два мільярди доларів, що випустили в 2012 році, скуповували афільовані структури. Афільовані до «сім’ї»…
«Який жах, – подумала Саша. – Я ж нічого такого не хотіла сказати! Я просто написала про дурість, тупість і зневагу до громадян! А вийшло знову про корупцію і “сім’ю”».
«За будь-якою зневагою державних органів до громадян обов’язково стоїть корупція. Обидва явища – однієї природи і нерозривно між собою пов’язані», – мудро написав хтось із коментаторів.
Хтось, із ким вона познайомилася буквально наступного дня.
Загалом, її текст коментували різні люди з різною метою. Спочатку Саша навіть пошкодувала, що знову влізла туди, в чому так мало розбирається. Насправді в некомпетентності і непатріотичності їй дорікали в дописах найбільше: мовляв, державні облігації – така важлива справа і т. п., а ви тут пишете абищо, не розібравшись. Однак, уважно перечитавши, не вступаючи у відкриту дискусію, Саша дослідила, що подібні коментарі носять стереотипний характер і, як правило, відправлені з фейкових акаунтів, прикритими несправжніми іменами. Тобто її атакували так звані інтернет-тролі.
– Так, можеш пишатися, – стверджував Ігор із громадського об’єднання «Контроль на дорогах». Він мав журналістське посвідчення і крутий автомобіль, але найстрашнішою його зброєю для даїшників був фотоапарат із відеокамерою.
Саша слідкувала за його сайтом і сторінкою в соціальних мережах давно, і от, завдяки її текстам про облігації та особливо про маєток на мисі Айя Ігор відписався в «лічку» і запропонував зустрітися. І ось вони разом ще з кількома товаришами Ігоря сиділи в індійському кафе біля моста Патона й обговорювали неймовірну авантюру – повноцінне проникнення в Заповідник і підпал або пошкодження однієї з мисливських веж Хазяїна.
– Це буде неймовірний, крутий виклик! – стверджував Славко, настільки відомий громадський діяч, що Саша навіть уявити не могла, що сидітиме з ним за одним столом і спокійно питиме чай. – Ми просто плюнемо цьому хряку в саму пику!
– Чотирнадцятого жовтня, – сказала Саша. Вона влилася в таку серйозну компанію
