Проби - Мішель Монтень

кови проти нього його підданців, якби той йому відсипав грошей. Діонисій, оповіщений про це, закликав його до себе і попросив просвітити його у штуці, конче потрібній для його безпеки. Чужинець відповів, що жодної штуки тут немає: хай тиран лише заплатить йому талант золота, а потім похваляється перед усіма, в який великий секрет його втаємничили. Цей фіґель припав Діонисієві до вподоби, і він звелів відрахувати прибульцеві шістсот талярів. Усі охоче вірили тирановим брехням: хіба дав би він незнайомцеві таку суму, не діставши від нього якоїсь дуже цінної науки. Завдяки такій забобонній вірі Діонисій тримав своїх ворогів у страху. Тим-то мудро чинять державці, коли оприлюднюють внесені у їхні вуха остереження щодо замахів на їхнє життя; так вони утверджують віру, що все доводиться до його відома і що годі затіяти щось таке, про що зараз же не пронюхали б. Дук Атенський, зробившись тираном у Флоренції, накоїв силу дурниць, але найбільша з них полягала в тім, що, отримавши перші застереження про змову проти нього люду від самого її учасника Маттео ді Моро, він одразу велів його вбити, аби поховати цю вістку і не вийшло на яв, наче хтось у місті обурюється його справедливим владицтвом.

Пам'ятається, я читав колись історію про одного славного римлянина: рятуючись від тиранії тріумвірату, той безліч разів тікав від гонителів завдяки своєму неймовірному спритові. Одного разу кінний загін, якому доручено злапати його, мало не виявив його криївки в заростях, куди він зашився, проїхавши зовсім близько від неї; і тут, подумавши, як довго терпить він злигодні та лиха, рятуючись від цих безнастанних і запопадливих пошуків, збагнувши, як мало втіх обіцяє йому життя і наскільки краще було б раз і назавше покінчити з ним, ніж повсякчас ловити дрижаки, втікач сам погукав верхівців і відкрив їм свою схованку, охотою здавшись на їхню люту муку, аби звільнити їх і самого себе від подальших злигоднів. Стромляти шию у ворожий зашморг — лік, мабуть, занадто сильної дії, проте ліпше його зажити, ніж чекати у постійній тривозі лиха, на яке немає ради. Заходи безпеки, якими можна захищатися, дуже клопітні й непевні, тож-бо ліпше набратися шляхетної відваги і приготуватися до всього, що може статися, черпаючи певну втіху в тім, що, може, не все ще втрачено.

Розділ XXVI

Про виховання дітей

Пані Діані де Фуа, графині де Ґюрсон

Я ніколи не бачив батька, який, хоч би його син був горбатий чи там шолудивий, не визнав би його через це за свого; не тому (якщо тільки він не засліплений батьківською любов'ю), щоб він не помічав цієї ґанджі, а тому, що це ж таки його кровинка! Так само я ліпше, ніж хтось інший, бачу, що ця моя базгранина — лише химери людини, яка надгризла колись у дитинстві лишень шкуринку науки і зберегла в пам'яті найзагальніше і вельми невиразне уявлення про її середину: трохи того, трохи того, а разом майже нічого, одне слово, з-французька. Загалом беручи, я знаю, що таке медицина, правознавство, математичні дії, і так само приблизно знаю предмети кожної з цих наук. Зрештою також знаю, що науки загалом мають служити людям. Але залазити в їхні хащі, кусати собі нігті, гибіючи за Аристотелем, монархом новочасної науки, або заглиблюватися в якусь окрему царину я ніколи не намагався; і нема такої дисципліни, ази якої я міг би накреслити. Кожен учень середнього класу зуміє міркувати вченіше від мене; знань би моїх не стало, аби екзаменувати його бодай з першого завданого йому уроку. А якби мене все-таки до цього змусили, я б, не маючи іншої ради, вибрав би з такого уроку, та ще й зовсім нездарно, якісь загальники, щоб на них перевірити, як він міркує, керуючись природженим здоровим глуздом: метода, незгірш чужа для наших школярів, ніж знов їхня — для мене.

Я не прочитав як слід жодної путньої книжки, опріч Плутарха та Сенеки, з яких черпаю, як данаїди[57], невпинно наповнюючись і виливаючи із себе всотане. Дещо потрапило звідти на цей папір, а так — майже нічого в мені не осіло.

Історія дає мені більший попас, так само й поезія, в якій я особливо кохаюся. Бо, за Клеантовими[58] словами, достоту, як голос, загнаний у тісний канал сурми, вихоплюється дужчим і пронизливішим, так, на мій суд, і думка, пробиваючись крізь численні поетичні ритми, вилітає з більшим імпетом і стрясає мене куди глибше. Що ж до моїх природжених здібностей (витвором яких є ці проби), то я відчуваю, що вони знемагають під тягарем цього задуму. Моя тяма і суд пробираються лише помацки, заточуючись, кульгаючи і шкопиртаючи; зайшовши навіть далі, ніж сподівався, я все-таки не радію; я не перестаю бачити перед собою обрій, але якийсь млистий і невиразний, невловимий для мого ока. І хоч я збирався говорити вільно про все, що тільки спаде в голову, і використовувати при цьому лише власні природні дані, то, якщо мені трапляється, а це буває часто, знайти випадком у добрих авторів ті самі ідеї, які я намірявся викласти (так, власне, було із Плутарховими міркуваннями про силу уяви), то до мене починає доходити, який я сірий і кволий, неоковирний і тупий проти цих людей, і тоді мене огортає жаль до самого себе. Але воднораз я і втішаюся, що мої думки мають честь збігатися з їхніми помислами і що я, хоч і десь іззаду, а все ж тюпаю за ними, притакуючи їм. А ще я пишаюся, до чого вдатний не кожен, що бачу, яка прірва лежить між ними і мною. Тож-бо попри все я гоню і далі свої химери, хоч би які хирляві та нікчемні вони були, у такій подобі, як вони законилися в моїй голові, не латаючи і не церуючи прогалин, які відслонило мені порівняння себе з вищезгаданими авторами. Треба мати міцні голінки, якщо хочеш іти пліч-о-пліч з ними. Дурноверхі сьогочасні писарчуки розцяцьковують сторінки своїх творів-одноденок цілими уривками з античних авторів у надії добути цим собі слави, а допевняються протилежного. Кричуща різниця у блискові розуму робить їхню писанину такою тьмяною, млявою і незугарною, що вони більше на цьому втрачають, ніж виграють.

Тут є два протилежні підходи. Філософ Хрисипп тулив у свої книжки не лише уривки, а й цілі твори інших авторів, а до одної втелющив навіть Еврипідову Медею. Аполлодор[59] сказав, що як одвіяти з його книг усе, що