Проби - Мішель Монтень

Хто коли-небудь спитав учня, якої він думки про риторику чи граматику або про якусь Цицеронову сентенцію? Їх утовкмачують нам у голову вже готовенькими, уподібнюючись до якихось оракулів, в яких літери та склади і становлять саму сутність. Знати напам'ять ще не означає знати; це означає — лише держати в голові те, що в неї покладено на схов. Якщо хто знає що направду, то розпоряджається ним, не озираючись на задні колеса, не звертаючи погляду на книжку. Жалюгідна вченість — ученість чисто книжна! Гадаю, вона має правити — як радить Платон — за оздобу, а не за підмурок; незламність духу, вірність даному слову, щирість — ось правдива філософія; а науки, спрямовані на щось інше, тільки шарило.

Хотів би я знати, чи Палюель або Помпей, оті пречудові танцюри сьогодення, навчили б нас своїм скокам, лише проробляючи їх перед нами і не змушуючи нас рухатися? А тим часом оті недолугі вчителі збираються розвивати наш розум, не розбуркуючи його. Хто може навчити правувати конем, владати списом, лютнею або голосом без усякого вишколу, або навчити добре міркувати і добре мовити, не вправляючись ні в красномовстві, ні в розправах? Бігме, у добрій науці все, що впадає нам до віч, може правити за вчену книжку: витівка пахолка, глупота джури, балачки бенкетарів — усе це пожива для розуму.

Особливо тут корисне спілкування з людьми та відвідання чужинецьких земель: не на те, аби звичаєм нашої шляхти привозити з них лишень відомості, скільки кроків завдовжки Санта Ротонда або в яких пишних підштанках ходить їмосць Лівія, чи, подібно до інших, наскільки на якійсь старій руїні лик Нерона довший чи ширший від його подоби на тій чи тій медалі; а на те, щоб перебрати в них дух народів і їхні звичаї та щоб немовби вигострювати і шліфувати власний мозок об чужий. Я хотів би, щоб нашого вихованця починали отак возити з малого малку і насамперед, — аби одним пострілом двох зайців убити, — до країв, чия мова найдальша від нашої, бо ж як не наламати язика заздалегоди, пізніше йому важко до неї призвичаїтися.

Недарма кажуть, що негаразд плекати дитятко під опікою отця-неньки. Вроджена любов робить їх м'якими і слабкими, навіть найрозважливіших. Вони не годні ані картати за переступи, ані допускати, аби дитя виховувалося по-спартанському, як годилося б, і наражалося на певні небезпеки. Вони не можуть попустити, щоб син вертався спітнілий та закурений з якихось управ, пив гаряче чи холодне, або бачити його на норовистому коні, чи зі шпадою у герці з досвідченим фехтувальником, чи уперше взятою до рук аркебузою. Іншої ради нема: хто хоче виховати сина людиною в цілковитому розумінні, не може панькати його в замолоду; часто, хоч-не-хоч, треба діяти за приписом медицини:

Під голим небом хай у тривогах він

Життя проводить.

Горацій, Оди, III, 2, 5

Пер. Андрія Содомори

Замало гартувати душу, треба ще загартувати й м'язи. Душа була б надто обтяжена клопотами, якби не знайшла підсобки; на неї тоді лягає надсильний тягар, бо вона несе його за двох. Я знаю, як непереливки моїй душі в товаристві занадто ніжного та вразливого тіла, яке так дається їй узнаки, і, читаючи книжку, я часто помічаю, як те, що в них виставляється за велич душі та вольовий гарт, куди більше залежить від товстої шкіри та широкої кості.

Я бачив людей, чоловіків, жінок та дітей, змалечку вихованих так, що для них удар кийком означав менше, як для мене щиголь; діставши в шкуру, вони навіть не поморщаться. Коли атлети у витривалості змагаються з філософами, то тут дається взнаки більше гарт м'язів, ніж гарт душі. Навичка перетерплювати працю в поті чола — це навичка перетерплювати біль: праця гартує чутливість до болю. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 15. Вихованця треба піддати мозольним трудам суворих управ, аби привчити до викручування членів, штрикань, припікань залізом, словом, до ув'язнення і тортур. А що ж? На таке він також може наразитися, адже бувають часи, коли воно загрожує як злому, так і доброму, прикладів не бракує! Хто зневажає закони, той найпоряднішим людям загрожує хлостою і мотузом.

Ба більше, приявність батьків підриває і вчительський авторитет, який має бути незаперечний. До цього треба додати, що пошана, якою молодик тішиться у домівників, усвідомлення багатства та потуги свого роду — це все, на мою думку, неабиякі перешкоди в юному віці.

У життєвій школі спілкування з людьми я не раз примічав одну ваду: замість намагатися пізнати іншого, ми все влаштовуємо так, щоб самим похизуватися, і більше дбаємо про те, аби виставити на продаж власний товар, аніж купити для себе новий. Мовчанка та скромність — це прикмети вельми пожиточні у громаді. Треба вимуштрувати хлопця так, щоб він був ощадний і стриманий, користаючи зі своєї науки, як її вже набуде; щоб не переймався дурницями та нісенітницями, висловленими при ньому: адже неґречно і нечемно відпихати все, що нам не до мислі. Хай він спокійно ставиться до того, що його хтось поправляє, і не ганить іншого за те, чого сам воліє не чинити; так само хай не стає цапки проти того, що в нас — річ світова. Мудрим можна буть без чвані і пихи. Сенека, Листи, 113. Хай уникає повчальних і непристойних манер, дитинної амбіції виокремитися і здатися розумнішим за інших, а також пошуків слави у лайці та претензії на нове слово. Тільки великі поети можуть дозволяти собі вільнощі у своїй штуці — так само єдино великі й високі душі можуть ставити себе вище за те, що заведено. Якщо Сократ чи Аристипп учинили щось проти звичаїв та усталених засад, не думай, що й тобі це вільно. Такі вільнощі вони заслужили своїми великими і боговитими прикметами. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Хай вихованця навчать заходити в суперечку чи розмову, лише коли йому зустрінеться гідний суперник; у такому разі хай він не вдається до всіх аргументів, які можуть йому прислужитися, а лише до найсильнішого з них. Треба його навчити добирати і відсіювати доводи, а також не забувати у диспуті про його мету, а отже, й стрункість. Особливо хай привчать його, щоб умів програвати і складати зброю перед істиною, щойно він її постереже, байдуже, об'явилася вона його супротивникові чи сяйнула йому самому. Адже він не сходить на