Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
Тітка глянула на небогу здивовано і трохи невдоволено, проте промовчала. Тепер мудра, а свого часу жила два роки з чужим чоловіком, і навіть не думала, нащо він такий потрібен їй. Каже, що любила, і тому не дуже переймалася, що він зраджує з нею свою жінку. Ще й дитя йому не в шлюбі народила. Тут сусіди справді мали про що говорити, а її Марися ніколи й не дозволила собі нічого зайвого, то чого ж її тепер обмовляють? За те, що теж любила?
– Та що там тепер говорити, Анно. Все одно розладналося все в Марисі з тим шлюбом. Шкода мені своєї дитини, бо нічим на осуд від людей не заслужила. Тепер на неї зглядаються, а вона робить вигляд, що їй все одно. Так, ніби не болить їй. І за що, скажи, моїй дитині таке? Від маленької шанувалася і мене слухала. Тільки в людях ніколи не розумілася. Вірила… Та й досі вірить всім. От і має науку. Не приведи, Господи.
Анна на мить зупинилася, розв’язала стрічки капелюшка і роздратовано відкинула його від себе.
– А хіба довіра до людей – то гріх? Хтось виявився дрантям, а Марися мусить страждати і брати на себе всі провини світу? Хіба то справедливо?
Анна знову сердито заходила кухнею туди-сюди, тоді раптом зупинилася і виразно глянула на тітку, яка саме в цей момент таки взялася за приготування обіду і почала викладати з креденсу на стіл посуд.
– Слухайте, цьоцю, а давайте я заберу Марисю з собою в маєток! Мої дівчата навчать її всього, що вміють самі. Мова, музика, танці. Приїду до Львова, то водитиму її на бали, а коли робитиму візити чи їхатиму до когось на гостину, то братиму з собою і її. От побачите, що ще того сезону для неї віднайдеться гідний її чоловік. Марися красуня, і характер у неї золотий. Самі подумайте, чого їй тут біля вас сидіти. Я навіть додам щось до її віна. Це щоб не вважали бідною нареченою.
Тітка облишила роботу і здивовано глянула на Анну.
– Таке скажеш. Що вона у тебе робитиме. Намарно хліб їстиме?
– Чому ж намарно? З нею нам у маєтку веселіше буде. Та й їй не доведеться дивитися на те, як її колишній хлопець одружується з тією Юзею. Думаєте, Марися не захоче поїхати зі мною у маєток?
Тітка на хвилину замислилася, тоді підвела голову і серйозно глянула Анні в очі.
– Я запитаю Марисю. Тут вона зовсім скисла, а з тобою хоч розвіється. На заміж не сподіваюся, але хто там знає. Може, й зустріне своє щастя. Тільки дивися там мені за нею. Щоб не звабив її хто і не покинув з дитям мені на встид. Пропаде дівка, і ніхто потім навіть не гляне на неї отаку знеславлену.
Анна сердито насупила брови, зачепила широким криноліном діжу з тістом, але навіть не зауважила того і роздратовано всілася на лаву при столі.
– Таке, цьоцю, скажете. Сама дівчат маю, то добре розумію, що ви відчуваєте. Я з Марисі ока не спущу. І взагалі… – Анна нетерпляче змахнула крихти зі столу й оперлася на стільницю ліктями. – Господи, та що ви таке дурне кажете, і взагалі, що там сумніватися. Нехай Марися їде зі мною, а я її прилаштую. Повернутися додому зможе в будь-який момент, а в мене хоч світ побачить. За літо я їй гардероб новий справлю, навчимо всього, що треба знати та вміти панні доброго виховання, а наступного сезону виведу Марисю в люди. Вона гарна, то не загубиться серед дебютанток. Чого тут біля вас сидіти. Роки минають, а життя не стоїть на місці.
Тітка з сумнівом подивилася на Анну.
– Та воно-то так, але ж, знаєш, синиця в руках… Анна сердито підвела очі на тітку.
– Потрібна їй ота синиця. Бачу, яка тут синиця втрапилася. Вона сама, як ота пташка в клітці. – Анна встала з-за столу. – Знаєте, цьоцю, а давайте спитаємося в неї. От не сумніваюся, що Марися погодиться поїхати зі мною. Я закличу її сюди.
Як і передбачала Анна, Марися ані хвилини не впиралася запрошенню. Відразу відповіла ствердно.
– Добре, пані Анно, – дівчина скромно опустила очі і втупилася поглядом в одну точку на підлозі, – я з приємністю поїду з вами. Ми так давно не були у вас в маєтку, що я вже й забула, коли то було. Пам’ятаю, що за малих літ мені там сподобалося.
Анна мимоволі усміхнулася.
– Ти ще й зараз дитина, Марисю. Але коли поїдеш з нами, то не лише розвієшся трохи, але й тут не стирчатимеш, коли отой одружуватиметься.
Марися кинула на неї швидкий погляд і відразу опустила очі, проте Анна встигла зауважити таке виразне полегшення та радість в них, що їй і самій потепліло на душі. Отже, ця дівчина справді хоче їхати з нею, а не просто скоряється проханням мами. Коли людина робить щось добровільно і з радістю, то домовитися з нею в рази легше.
Зрештою, Анну це анітрохи не дивувало. Хто б хотів лишатися вдома за подібних обставин? По собі знала, що найпершим виникає гостре бажання втекти якомога далі від таких проблем. Це вже потім починаєш думати і шукати інші шляхи. Чи шукатиме їх Марися? Навряд чи. Вона ще надто молода і недосвідчена для того.
Замолоду все сприймається без напівтонів і дуже гостро. Зазвичай молоді дівчата поводяться вкрай нелогічно та собі на шкоду. Сама колись такою була. Налякалася людського пересуду і втекла з дому. Ледь не занапастила себе.
Щастя від Бога, що Адам не просто по-справжньому її любив, але й виявився порядним чоловіком та заопікувався нею. Цілком міг побавитися і покинути. Дав би на життя пару сотень золотих ринських[34] – і масти собі голову сама з дитям на руках та без підтримки родини.
Цікаво, невже тітка не розуміє, що, залишаючись тут, Марися ризикує вчинити щось таке ж нерозважне і дурне. Наприклад, вийти заміж надто швидко або ж зовсім не за того, кого полюбить і хто насправді зробить її щасливою. Для неї зараз важливою є помста, бажання здолати душевний біль та показати всім і