Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

XII

Забравшись у ліжко і зручно вмостивши ноги на грілці, Джулія окинула щасливим поглядом свою кімнату — всю в рожевих та блакитних тонах, із золотими херувимчиками над дзеркалом туалетного столика, і задоволено зітхнула. «Зовсім у стилі мадам де Помпадур!» — подумала вона. Потім вимкнула світло, але спати їй зовсім не хотілося. Вона пішла б зараз на який-небудь грандіозний бал і там танцювала б, танцювала… Але не з Майклом, ні, вона б танцювала з Людовіком XV, або Людвігом Баварським, або Альфредом де Мюссе. Вона подумала про Клерон[26], Bal de l’Opéra[27]. Згадала мініатюру, колись подаровану їй Чарлзом. Саме так вона почувала себе зараз — як Клерон. Таке з нею траплялося вже хтозна й коли. Востаннє таке було вісім років тому. Правду кажучи, їй слід було б добряче соромитися від згадки про ту історію; боже, як вона боялася, як вона боялася тоді! Але згодом цей спогад викликав у неї чомусь не сором, а веселу усмішку.

Тоді це теж сталося несподівано. Перед тим вона довгий час грала в одному спектаклі, перевтомилася, і їй страшенно хотілося відпочити. П’єса йшла вже при напівпорожньому залі, і вони саме збиралися розпочати підготовку до нового спектаклю, коли Майклові трапилася нагода здати приміщення театру на півтора місяця в оренду одній французькій трупі. Джулія вирішила скористатися з цього і влаштувати собі відпочинок. Доллі в той час саме найняла на весь сезон будиночок у Канні, і Джулія могла б пожити у неї. Виїхала вона невдовзі перед Великоднем, і всі поїзди на південь були такі переповнені, що їй не вдалося дістати квиток у спальне купе, але в бюро подорожей їй пообіцяли, що в Парижі вона зможе перейти в спальний вагон. Прибувши в Париж, вона, проте, з жахом переконалася, що купе для неї ніхто не зарезервував, і начальник поїзда сказав їй, що всі спальні місця вже зайняті. Єдине, мовляв, на що вона може сподіватися, — це те, що хто-небудь в останню мить відмовиться від квитка. Перспектива просидіти всю ніч у кутку на лавці вагона першого класу зовсім не приваблювала її, і обідати вона пішла засмучена. У вагоні-ресторані її посадили за столик на дві персони, і незабаром до нього підсів якийсь чоловік. Вона не звернула на нього уваги. Згодом до неї підійшов начальник поїзда й сказав, що, на жаль, із спальним купе нічого не вийшло. Джулія розхвилювалася, розкричалася, хоч і добре знала, що це не допоможе. Коли начальник поїзда пішов, сусід по столу заговорив до неї. Хоч він розмовляв по-французьки цілком вільно, вона з вимови його зразу визначила, що він не француз. У відповідь на його чемне запитання вона розповіла йому всю історію, висловивши заодно все, що думає про бюро подорожей, залізничну кампанію і загальну недоладність цілого роду людського. Він їй дуже співчував. Він сказав, що після обіду сам пройде всі вагони й подивиться, чи не можна чого-небудь придумати. З провідниками, мовляв, самі знаєте, як буває — може, як комусь з них заплатити, то для неї знайдеться вільне купе.

— Я вкрай стомлена, — сказала вона, — і залюбки дала б п’ятсот франків за спальне місце.

Вони розговорилися, і він розказав їй, що служить аташе в іспанському посольстві в Парижі й їде на свята в Канн. Досі, хоч вони вже розмовляли з чверть години, вона не звертала уваги на його зовнішність. А тепер, розглядаючи його, побачила, що він має бороду,, чорну, кучеряву бороду, і чорні кучеряві вуса, причому борода росте якось дивно — так, що під кутками губ залишаються голі місця. Це надавало його обличчю якогось дивного виразу. Обрамлене чорним волоссям, з важкими навислими повіками й досить-таки довгим носом, воно видавалося їй трохи знайомим. Раптом вона згадала, і це було так несподівано, що вона не втрималася й бовкнула:

— Знаєте, я ніяк не могла зрозуміти, на кого ви схожі. А тепер зрозуміла: ви ж викапаний Тіціанів портрет Франціска І в Луврі.

— На Франціска? З його свинячими оченятами?

— Ні, очі у вас великі, не такі, як у нього, але бороди у вас однаковісінькі.

Джулія глянула на шкіру під його очима; вона мала світло-фіолетовий відтінок і була гладенька, без жодної зморшки. Незважаючи на бороду, що старила його, перед нею сиділа ще зовсім молода людина — йому було, мабуть, не більше тридцяти років. «Може, він якийсь іспанський гранд», — подумала вона. Вдягнений він був не дуже добре, але іноземці часто вдягаються погано, і його костюм міг коштувати силу грошей, навіть якщо пошитий був невдало. Коли їм подали каву, він попросив у Джулії дозволу почастувати її лікером.

— Спасибі. Може, я краще спатиму.

Він запропонував їй сигарету. Портсигар у нього був срібний, і це трохи насторожило її, та коли він защіпнув кришку, вона помітила в кутку її маленьку золоту корону. Мабуть, він якийсь граф. Гм, срібний портсигар із золотою короною — якщо подумати, в цьому є якийсь шик! Шкода, що на ньому сучасний одяг! Коли б він був убраний, як Франціск І, то й вигляд мав би, напевно, дуже благородний. Джулія вирішила виявляти до нього максимальну люб’язність.

— Мушу вам признатися, — сказав він незабаром, — що я знаю, хто ви така. І дозвольте додати, що я схиляюсь перед вашим талантом.

Вона подарувала йому чарівний погляд своїх прекрасних очей.

— Ви бачили мене на сцені?

— Так, минулого місяця я був у Лондоні.

— Цікава п’єска, правда?

— Тільки тому, що в ній грали ви!

Коли офіціант приніс рахунок, вона ледве наполягла на тому, що сама заплатить за свій обід. Іспанець провів її аж до її вагона, а потім сказав, що пройде поїзд з кінця в кінець і подивиться, чи ніде нема вільного купе. Він повернувся за чверть години з провідником і сказав, що знайшов вільне купе і готовий провести її туди, а речі перенесе провідник. Джулія невимовно зраділа. Він поклав свого капелюха на місце, яке вона звільнила, і Джулія пішла слідом за ним. Коли вони ввійшли в спальне купе, він звелів провідникові однести валізку й папку, що лежали на полиці, до вагона, з якого вони щойно прийшли.

— Стривайте, ви ж