Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

«От напасть, не можна й кроку ступити, щоб на тебе не витріщали баньки».

Вона трошки уповільнила ходу. День і справді видався чудовий.

Тільки-но вона відімкнула двері і зайшла до вітальні, пролунав телефонний дзвінок. Не роздумуючи, Джулія зняла трубку.

:— Слухаю.

Звичайно в таких випадках вона змінювала голос, але тепер забула це зробити.

— Міс Лемберт?

— Я не знаю, чи вона вдома. А хто її запитує? — Джулія швиденько перейшла на протяжну вимову кокні.

Але було вже пізно: її «слухаю» виказало її. З другого кінця проводу долинув сміх:

— Я хотів тільки подякувати вам за ваш лист. Спасибі за увагу. Ви так добре обійшлися зі мною, коли я був у вас в гостях, що я вирішив віддячити вам хоча б букетиком квітів.

Джулія нарешті впізнала по голосу й словах, що це той скромний, соромливий молодий клерк, прізвища якого вона так і не запам’ятала. Навіть тепер, після того, як у її руках побувала клеркова візитна карточка, вона не могла пригадати, що там було написане. Єдине, що Джулія запам’ятала, це те, що він мешкає на Тевісток-сквері.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — відповіла вона своїм голосом.

— А що, коли я одного дня запросив би вас на чашку чаю? Ви відмовитеся чи ні?

Ого-го! Джулія не прийняла б запрошення на чай навіть од герцогині; цей фертик розмовляє з нею, мов з якоюсь хористкою. А втім, це було б дуже кумедно.

— Може, й не відмовилася б.

— Правда? — збуджено вигукнув він приємним голосом. — То коли?..

Того дня вона не почувала себе стомленою і їй не хотілося відпочивати.

— Сьогодні.

— О’кей! Я відпрошуся з роботи. Тоді о пів на п’яту. Тевісток-сквер, сто тридцять вісім!

Молодець — запросив її до себе. Адже він міг би назвати яке-небудь фешенебельне кафе, де всі витріщали б на неї очі. А так виходить, що він справді хоче зустрітися з нею, а не просто похизуватись на людях у її товаристві.

Джулія поїхала на Тевісток-сквер у таксі. Вона була задоволена собою і вважала, що робить добру справу. Як приємно буде цьому хлопцеві через багато років розповісти своїй дружині й дітям, що колись, коли він ще служив дрібним, непомітним клерком у бухгалтерській конторі, йому випало щастя пити чай з самою Джулією Лемберт! І вона трималася з ним так просто й природно! Якби хтось був почув, як вона мило щебече до нього, то нізащо не сказав би, що це — найвидатніша актриса Англії. А якщо його розповіді не віритимуть, він покаже її портрет з написом: «Щиро ваша». І сміятиметься — мовляв, якби не був такий проноза, то, звичайно, не наважився б запросити її до себе.

Вийшовши з таксі, Джулія раптом згадала, що не знає, як звуть цього хлопця, і якщо служниця відчинить їй, то кого вона питатиме? Втім, зупинившись під дверима цього старого будинку, Джулія побачила не один, а вісім дзвоників, і над кожним — візитну карточку або просто папірець із прізвищем мешканця. Вона безпорадно почала читати прізвища, сподіваючись, що якесь із них для неї знайоме, коли раптом відчинилися двері і на порозі з’явився її недавній гість.

— Я побачив, що ви під’їхали машиною, і кинувся вам назустріч. Знаєте, моя квартира аж на четвертому поверсі. Чи не важко вам буде так високо підніматись?

— Звичайно, ні.

Джулія почала підніматися незастеленими сходами. Поки дійшла до четвертого поверху, трохи задихалася. Юнак радо стрибав попереду. «Як молодий цапок», — подумала вона й хотіла сказати йому, щоб він не поспішав так, але передумала. Кімната, до якої він її завів, була досить велика, але бідно умебльована. На столі стояв недорогий посуд — чашки, цукерниця і глечик з молоком; на підносі лежали тістечка.

— Сідайте, — сказав він. — Вода вже закипає. Я на хвилинку вискочу: треба вимкнути газ у ванні.

Юнак вийшов, і Джулія озирнулася довкола.

«Яка страшенна бідність!»

В таких помешканнях вона жила на початку своєї театральної кар’єри. Було помітно, що перед її приходом юнак усе як слід прибрав, аби вона не здогадалася, що тут він і спить, і їсть, і працює. Диван, очевидно, вночі правив йому за ліжко…. Джулія повернулася в уяві на багато років назад і раптом відчула себе на диво молодою. Як весело їм жилося колись у таких кімнатах, як ця, і яку насолоду відчували вони, з’їдаючи обіди й вечері, що продавалися в паперових мішечках — яйця і бекон, — їх вони підсмажували на газовому пальнику!..

Юнак повернувся з коричневим чайником. Джулія взяла бісквітне тістечко з рожевою цукровою глазур’ю. Вона вже багато років не їла таких тістечок. Міцний цейлонський чай з молоком і цукром змусив її знову пригадати ті дні, які, здавалось, назавжди вже забуто. Джулія побачила себе молодою, нікому ще не відомою, сповненою честолюбних планів актрисою. Який це був приємний спогад!

Вони розговорилися. Юнак весь час злегка ніяковів, в усякому разі, тримався не так сміливо, як по телефону; що ж, у цьому не було нічого дивного, її присутність, природно, трохи бентежила його, і Джулія непомітно робила все можливе, аби до нього повернулося самовладання. Юнак розповів, що родом він з Хайгейта, батько присяжний; донедавна юнак також жив там, але потім вирішив, що час уже ставати на власні ноги, і найняв цю маленьку квартирку, коли до закінчення його стажування залишався один рік. Тепер він готується скласти останній іспит.

Потім мова зайшла про театр. Юнак з дванадцяти років часто ходив на вистави й бачив Джулію у кожній її ролі. Він розповів Джулії, що, коли йому було чотирнадцять років, він якось після денної вистави дочекався її коло службового входу і, коли вона вийшла, попросив у неї автограф.

Юнак був гарний з себе, мав голубі очі й світло-каштанове напомаджене волосся. Жаль тільки, що він його так зачісував. На білих щоках проступав рум’янець. Джулія навіть подумала, чи він не сухотний. Костюм на ньому був дешевий, але він носив його з якоюсь особливою елегантністю — і це їй припало до вподоби.

Джулія спитала, чому він оселився саме на Тевісток-сквері. Юнак пояснив, що це центр і до того ж тут багато