Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Може, ми даремно себе накручуємо, – казав я.

Я справді не вірив у серйозність того, що відбувається. Тиждень добіг кінця, нічого не сталося, і ми стали потроху заспокоюватися.

Тепер я розумів, що відчували мої пацієнти-підлітки, боячись почути новину про те, що батьки розлучаються. Кожного дня я боровся із тривогою, шукав Джоанну в «Дріджерс», чекав поганих новин від «Договору». Ми думали, що нам зателефонує Вівіан, завуальовано накаже зустрітися з нею за обідом і там несподівано повідомить, що ми знову щось порушили, або передасть нам який-небудь наказ.

Однак минали дні, а ніхто не дзвонив. Я переконував себе, що «Договору» боятися нерозумно. І чого ми так злякалися маленької групки людей, яка лише запросила нас на розкішну вечірку, дала моїй дружині поносити прикрасу і попросила її походити на лекції, на яких, за винятком хіба що останньої, вона чула суцільно правильні й розумні речі? Проте я відчував, як мене охоплює параноя. Дорогою додому з роботи я зупинявся на перехресті, за яким починався наш квартал, і оглядав вулицю, чи немає чого підозрілого. В один з вечорів, підійшовши до будинку, я побачив, що на іншій стороні вулиці стоїть чорний позашляховик «шевроле» з тонованими вікнами, а в ньому сидить якийсь чоловік. Замість того, аби увійти до будинку, я обійшов його довкола і з іншого боку вулиці спробував запам’ятати номери та краще розгледіти водія. Але тут двері одного з будинків відчинилися, звідти вийшла літня китаянка і сіла до «шевроле», а я відчув себе ідіотом.

Коли ми кілька днів не згадували про «Договір», Еліс нарешті трохи розслабилася. Хоча колишньою не стала. Вона, як і раніше, поверталася з роботи до вечері, проте була якоюсь розсіяною і сексу їй не хотілося. Прищик на лівій щоці зник, потім з’явився знову. Під очима залягли темні кола, по ночах вона переверталася, а вранці вставала все раніше і раніше і працювала перед тим, як поїхати в офіс.

– У мене волосся випадає, – сказала вона якось уранці швидше спокійно, ніж стривожено.

– Маячня, – відповів я, хоча і сам помічав, що в душі, у раковині і у неї на одязі залишаються волосинки.

Я знову з’їздив у «Дріджерс», і знову безрезультатно. В голову стали лізти всякі думки. Чому Джоанна не з’являється? Раптом вона потрапила в біду? Мені не подобалося те, що мене лякає «Договір», і те, що над головою Еліс згустилися хмари.

У вівторок я подзвонив Вівіан і запросив випити зі мною кави. Вона погодилася, запропонувавши зустрітися в кав’ярні «Ява-Біч» у районі Сансет.

– Чекаю на вас там за півгодини, – сказала вона.

Я не очікував, що вона взагалі відповість, не кажучи вже про те, що призначить зустріч негайно. І що ще гірше – я не встиг гарненько все обдумати.

Так, я хотів вийти з «Договору», але як краще підібратися до цього питання? За роки роботи я зрозумів, що люди реагують не на те, що ви їм повідомляєте, а на те як. Новини – і хороші, і погані – частина життя, їх не уникнути, весь час щось та трапляється. Але від того, як ми повідомимо новину, від наших жестів, слів, проявленого співчуття і розуміння, залежить те, чи її сприймуть важче, чи легше.

Дорогою до кав’ярні я репетирував майбутню промову. Мені хотілося знайти прості й вагомі доводи. Треба, щоб мої слова були схожі одночасно на ввічливе прохання – ні до чого сердити Вівіан – і на тверду заяву. Я скажу їй, що нам з Еліс краще вийти з «Договору». Він викликає у нас тривогу і занепокоєння, що негативним чином позначається на нашому шлюбі – але ж саме інститут шлюбу «Договір» і покликаний захищати. Завдяки «Договору» ми познайомилися з чудовими людьми, але тепер нам краще піти своєю дорогою. Ще я подякую Вівіан за турботу і вибачусь за те, що ми передумали. Я постараюся говорити коротко і до діла. І все буде скінчено. Зловісний туман, що огорнув мене й Еліс, розсіється.

Припаркуватися вдалося тільки за півкварталу до «Ява-Біч». Вівіан уже сиділа за столиком на відкритій веранді. Перед нею стояли дві чашки. Як вона примудрилася так швидко приїхати? Її фіолетова сукня виглядала просто, але дорого, а сумочка – просто дорого. Незважаючи на туман, Вівіан була у великих сонячних окулярах, вона пила каву і дивилася на хвилі.

Усі навколо кудись поспішали, метушилися, Вівіан же здавалася незворушно спокійною, на обличчі у неї застиг безтурботний вираз. При ній не було ані ноутбука, ані телефону.

– Друже, – сказала вона, встаючи з місця.

Потім міцно мене обняла, трохи довше звичайного затримавши в обіймах. Від неї пахло океанською свіжістю.

– Гарячий шоколад, правильно? – Вівіан посунула до мене чашку, що стояла на моєму боці столика, і зняла сонячні окуляри.

– Абсолютно правильно.

Я зробив маленький ковток, подумки репетируючи заготовлену промову.

– Джейку. Врятую нас обох від незручності. Я знаю, навіщо ви тут. І розумію вас.

– Розумієте?

Вівіан поклала долоню мені на руку. Пальці у неї були теплі, на нігтях – бездоганний манікюр.

– Так, у «Договорі» є щось страшне. Я і сама це відчуваю кожного дня. Але трохи залякування в благородних цілях не завадить, страх – непоганий мотиватор.

– Узагалі-то, – почав я, повільно прибираючи руку і намагаючись повернути собі контроль над ситуацією, – що стосується тактики залякування…

І тут же я пошкодував про свої слова. Неправильний тон. Я почав знову якомога більш дружелюбним:

– Я зателефонував вам з двох причин. По-перше, я хотів би подякувати вам за доброту і тепле ставлення. Еліс було жахливо незручно, що вона так і не послала вам листа з подякою.

– Як же не послала? Послала! – вигукнула Вівіан.

– Що?

– Після того, як ми з нею пообідали недавно. Будь ласка, передайте їй, що тюльпани були чудові.

Дивно. Еліс не говорила мені, що послала Вівіан квіти.

– Передам, – відповів я, збираючись на силі для продовження розмови.

Вівіан знову поклала долоню мені на руку:

– Джейку, друже. Я знаю, чому ви тут. Ви з Еліс хочете вийти з «Договору».

Я кивнув, дивуючись із того, як просто все виявилося насправді.

– Нам дуже сподобалися