Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Коли нарешті він витлумився з бойовиська й доліз до прилавка, уся його огида до бійки де й ділася. Вія зрозумів, що він такий самий, як і всі, що, злякавшись за частину свого тіла, він забув про всі здобутки двадцятилітнього культурного життя. Якщо грати так, не ставлячи нічого, то це зовсім не цікаво. Корліс зрозумів тепер, що є різниця між тим, коли кровообіг посилюється в спортивних забавах та коли розпалюється кров у бійці, коли м'язи сплітаються з м'язами, тіло з тілом, коли ставиться на кін життя!
Він звівся на ноги, придержуючись за прилавок, і помітив чоловіка в білячій парці, який, схопивши поставця, хотів кинути ним у Трезвея, що був од них на відстані кількох ступнів. Корлісова рука, що звикла до пробірок та акварельних фарб, зненацька стислася в кулак, і він наодліт зацідив у підборіддя чоловікові в парці. Той випустив з рук поставця й упав долі. Корлісові зразу стало ніяково, але потім він зрозумів, що вдарив людину — вперше в житті — зовсім несвідомо, і відчув якусь своєрідну насолоду.
Полковник Трезвей подякував йому поглядом і крикнув:
— Відійдіть набік! Пробивайтеся до дверей, Корлісе, до дверей!
Поки добилися до дверей, поки вдалося відчинити їх, виникла ще одна сутичка. Одначе полковник, вживши своєї зброї — стілець-триніжку, достеменно розпорошив ворогів, і цілий натовп викотився з «Опери» на вулицю. Гнів разом ущух, як це звичайно буває в таких випадках, — всі розійшлися хто куди. Двоє полісменів повернулись до бару, щоб остаточно відновити порядок, за ними вернулися й інші з їхнього табору. А Корліс і полковник, чоловік у вовчій шапці та Дел Бішоп пішли вгору вулицею.
— Чорти б його батькові! — вигукнув полковник Трезвей. — Ось тобі й шістдесят років, ось тобі й холодна кров! Та я неначе на двадцять років помолодшав! Корлісе, вашу руку! Поздоровляю вас від щирого серця. Правду кажучи, я ніяк не думав, що ви до цього здатні. Ви здивували мене, сер, дуже здивували!
— Я й сам собі дивуюся, — відказав Корліс. Наступила реакція, й він почував себе хворим і нездужалим. — Ви теж мене здивували. Ви так хвацько розмахували стільцем…
— Ага! Я теж думаю, що звивався незгірше. Ви бачили? Гляньте! — Він підняв угору свою зброю, що й досі стискав у руках, і голосно засміявся.
— Кому маю дякувати, добродії?
Вони зупинилися на розі вулиці, і чоловік, визволений з біди, простяг до них руку.
— Моє ім'я Сент-Вінсент, — сказав він, — і…
— Як ваше ім'я? — зацікавившись раптом, перепитав Бішоп.
— Сент-Вінсент, Грегорі Сент-Вінсент…
Кулак Дела Бішопа майнув у повітрі, і Сент-Вінсент важко плюхнув у сніг. Полковник інстинктивно замірився стільцем, а потім, отямившись, допоміг Корлісові придержати копача.
— Чи ви збожеволіли? — здивувався Корліс.
— Паскудник! Шкода, що мало йому перепало! — відказав той. — Ну, так уже й буде. Пустіть мене. Я більше його не чіпатиму. Пустіть. Я піду додому. На добраніч.
Коли вони допомагали Сент-Вінсентові підвестися з снігу, Корліс ладен був навіть побожитися, що полковник посміхається. Та так воно й було — Трезвей сам потім признався: «Така дивна пригода, і так несподівано!» І він, щоб загладити свою нетактовність, пішов провести Сент-Вінсента додому.
— За що ви його вдарили? — вчетверте даремно допитувався Корліс у Бішопа, коли вони прийшли до себе в хатину.
— Стервучий паскудник! — гримнув той, натягаючи на себе укривало. — І навіщо ви мене придержали? Ще не так треба було йому дати!
РОЗДІЛ XII
— Дуже радий, що зустрівся з вами, містере Гарней. Дейв Гарней, коли не помиляюся? — Дейв кивнув головою, і Грегорі Сент-Вінсент звернувся до Фрони:
— Світ, як бачите, не такий великий, міс Фроно. Ми з містером Гарнеєм давно знайомі.
Король Ельдорадо довго вдивлявся в Сент-Вінсента, і нарешті обличчя його прояснилося.
— Зачекайте! — скрикнув він, побачивши, що Сент-Вінсент збирається щось сказати. — Я вас таки пізнав! Тільки ви тоді були голені. Стривайте! Вісімдесят шостий рік… у вісімдесят сьомому восени… Ні, влітку вісімдесят восьмого! Так! Я тоді гнав сплави з лосячим м'ясом вниз по Стюарту, поспішаючи, щоб устигнути до Пониззя, поки м'ясо не зіпсувалося. На Юконі ми вас зустріли, в низовій частині. Ви пливли човном за водою. Ми ще тоді зазмагалися з товаришем — я казав, що сьогодні середа, а він запевняв, що п'ятниця. Ви нас тоді помирили, сказавши, що неділя. Еге ж, неділя. От так штука! Дев'ять літ минуло! Пам'ятаєте, ми виміняли вам м'ясо на муку, на соду та… та на цукор, чорти б хопили його батька! Дуже радий, що бачу вас!
Дейв простяг руку, і вони поручкалися знову.
— Заходьте до мене коли-небудь, — запрошував Гарней на прощання, — у мене тут прехороша хатина на горбочку, а друга в Ельдорадо. Двері завжди відчинені. Заходьте й будете як дома. Дуже шкода, що мушу так скоро йти, але я поспішаю в «Оперу» збирати свій цукор. Міс Фрона про все вам розповість.
— Ви дивна людина, — звернулася Фрона до Сент-Вінсента, наводячи розмову на цікаве для неї питання. Перед тим вона коротко розповіла йому про Гарнеєві витівки з цукром. — Ця країна дев'ять років тому була, мабуть, зовсім дика. Аж не віриться, що ви тоді тут пробували. Розкажіть мені про це.
Грегорі Сент-Вінсент знизав плечима.
— Та немає про що розказувати! З мандрівкою мені зовсім не повелося. Безліч траплялося неприємних дрібних випадків, а нічого такого, чим би похвалитись.
— Ну, розкажіть! Я страшенно люблю такі оповідання. В них далеко більше життя, ніж у щоденних наших подіях. Коли вам, як ви кажете, не повелося, значить, ви щось мали на меті. Що ж власне?
Йому приємно було, що вона щиро зацікавилась.
— Гаразд. Коли вже вам так хочеться, я розповім про все, що варте уваги. В голові у мене вроїлася божевільна думка — знайти новий шлях навколо світу, на користь науці та особливо журналістиці. Я мав намір пройти Аляскою, перетнути по кризі Берінгову протоку і дістатися до Європи через Північний Сибір. Виправа мала дати якнайкращі наслідки, бо більшість тих країн ще зовсім не досліджено. Та мені не пощастило виконати свої наміри.
