Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
— Отже, ви проповідуєте дві правди, — заперечив він. — Одну для вищих істот, а другу для загалу? В теорії ви хочете бути демократкою, а на практиці — аристократкою? У всякому разі, всі ваші міркування мають єзуїтський характер.
— Ви, певно, зараз скажете, що всі люди родились вільні й рівні, з силою природжених прав. А от ви збираєтесь наймати Дела Бішопа. З якої ж рації повинен він на вас працювати, а ви будете тільки користуватись його працею? Де тут рівність, воля?
— Ні, — відказав Корліс, — в питання про рівність та волю я мушу внести деякі корективи.
— Ну, тоді ви пропали! — вигукнула Фрона. — Своєю корективою ви тільки підтвердите мої висновки і побачите, що мої погляди не такі вже й необгрунтовані, не такі єзуїтські, як вам здається. Але не заходьмо далі в нетрі діалектики. Я хочу знати факти. Розкажіть мені про ту жінку.
— Не зовсім приємна тема.
— Але я хочу знати!
— Навряд чи буде це вам корисно.
Фрона нетерпляче тупнула ногою й глянула на нього…
— Вона дуже, дуже вродлива, — сказала вона. — А вам як здається?
— По грішному вродлива.
— А таки вродлива, — стояла на своєму Фрона.
— Нехай і так. Але наскільки вона вродлива, настільки й немилосердна, зла, жорстока.
— Одначе коли я зустріла її на дорозі, на обличчі в неї був лагідний вираз, а в очах стояли сльози. Я, гадаю, відчула ту рису її вдачі, що вам не знайома. Я так задивилася на неї; коли ви підійшли, я тільки її одну й бачила! О жаль який, о жаль який! Вона жінка, така, як і я, ми маємо між собою багато спільного, я певна цього. Вона навіть декламувала Браунінга…
— А на тім тижні, — перехопив Корліс, — вона за один раз програла тридцять тисяч, не своїх, звісно, а Джека Дорсі. Той Дорсі й так уже двічі закладав свою заявку. На ранок його знайшли в снігу, і в револьвері бракувало однієї кулі.
Фрона нічого не відповіла. Вона підійшла до канделябра й сунула палець у полум'я. А потім показала палець Корлісові, щоб він міг побачити, як спеклася шкіра, і мовила, червоніючи з гніву:
— Я відповім вам порівнянням. Вогонь — чудова річ, але я ним надужила і він мене скарав.
— Ви забуваєте, — заперечив Корліс, — що вогонь — це сліпа сила, яка скоряється законам природи. А Люсіль має свою волю. Вона вчинила те, чого хотіла.
— Не я забуваю, а ви! Адже й Дорсі мав свою волю. Ви сказали «Люсіль». Це так її звати? Я б хотіла знати про неї докладніше.
Корліс насупився.
— Не треба. Мені тяжко з вами про це говорити.
— Чому?
— Тому, тому що…
— Ну?
— Тому що я дуже поважаю жіноцтво. Ви, Фроно, завжди були зі мною щирі, скажу і я по-щирості. Мені тяжко, бо я завжди вас поважав, бо я не хочу, щоб вас доторкнулось щось нечисте. Коли я побачив вас поруч з тою жінкою, — я… ви… ви не можете зрозуміти, що я відчув у ту хвилину.
— Нечисте? — Уста її міцно стулилися, але він цього не завважив. В очах Фрониних блиснув ледве помітний переможний вогник.
— Так, нечисте, заразливе, — сказав Корліс. — Є речі, яких не повинна розуміти порядна жінка. Не можна бабратись у багнюці й не закалятись.
— О, це добре, — вона нервово стуляла й розтуляла руки, — Ви кажете, що її звали Люсіль; ви з нею знайомі, ви мені про неї розповідаєте, але, безперечно, багато дечого не договорюєте; тобто, якщо не можна не закалятись, бабраючись у багнюці, то як же з вами?..
— Та я…
— Розумію. Ви чоловік! Чудово! Коли ви чоловік, то вам це не вадить. Вадить тільки жінці, пристає, як пошесть. Чи ж не так? Тоді чого ви тут сидите? Йдіть собі!
Корліс, сміючись, підніс руки.
— Здаюся! Ви перемогли мене своєю формальною логікою. Я можу послатись тільки на ту вищу логіку, що ви її не визнаєте.
— А саме?
— На силу. Чоловік, чого він хоче від жінки, те він і має.
— Ви самі на себе яму копаєте! — сказала Фрона. — Візьмім Люсіль. Чоловік має те, чого він сам хоче. Значить, бідолашний Дорсі мав те, чого хотів? Чому ви мовчите? Тоді дозвольте мені сказати дещо з приводу тої вашої вищої логіки, сили б то. Бачила я ту силу. Хоч би й учора, в вас.
— В мені?
— А так! Коли ви хотіли спинити мене. Ви не могли перемогти свого первісного інстинкту, ви навіть не усвідомлювали, що він панує над вами. У вас був такий вигляд, як у дикуна, що викрадає жінку. Ще хвилина — і, я певна, ви б мене схопили.
— Даруйте мені. Я зовсім не думав…
— Ну от, а тепер ви хочете все зіпсувати! Якраз це мені в вас і сподобалося! Хіба ви не пам'ятаєте, що я була не краща за дикунку, коли замірилася на вас батогом? Але я ще не поквиталася з вами, пане крутію, хоч ви вже й лаштуєтесь до втечі. Я хочу вивести вас на чисту воду. — Очі її хитро блиснули, на щоках проступили ямки.
— Що подієш — я у ваших руках! — засміявся Корліс.
— Отже, ви повинні дещо собі пригадати. Спершу, коли я покірливо перепрошувала вас, ви допомогли мені вийти із скрути, сказавши, що засуджуєте мій вчинок тільки з погляду суспільної моралі. Пригадуєте?
Корліс кивнув головою.
— Потім, коли ви назвали мене єзуїткою, я звела мову на Люсіль і сказала, що хочу знати про неї все, що тільки можливе.
Він знову кивнув головою.
— І так і вийшло, як я сподівалась. Ви зараз почали казати про чисте та нечисте, про заразу, про багнюку — все це, на вашу думку, могло причепитись до мене. Ось ваші два твердження, сер. А мати ви можете тільки одне, і я переконана, що це саме друге. Я не помиляюся, так воно і є. І ви були нещирі, коли казали, що моєї поведінки не схвалюєте