Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Рядовий Лелека! — відкозиряв другий.

«Пташина компанія», — майнула несподівана, перша за ці дні смішлива думка в Сербиновій голові.

— Рядовий Боцян! — рекомендувався третій.

— Рядовий Чорногуз!..

Сербину перестало бути смішно. Йому зробилося моторошно. Олівець заплигав у руці, і він глянув на виструнчених перед ним санітарів. Ні, вони не жартували. І вони самі навіть не розуміли цього чортівського збігу. Лелека був полтавець, Боцян — подолянин, Чорногуз — степовик. Лелека, боцям і чорногуз — це ж три назви однієї птиці: так кажуть на Україні — на Правобережжі, Підкарпатті та Лівобережжі — на нашого бузька. Містика! Так, так, Сербин уже пересвідчився давно, що життя — то була тільки божевільна фантасмагорія!..

— Здрам-жлам-ва-ско-ро-діє! — виструнчилися й гаркнули дружно чотири кадрові санітари…

Через півгодини Сич, Лелека, Боцян і Чорногуз знову з'явилися перед бараком. Але на цей раз їхня поява була ще ефектніша. Вони підкотили спеціальним поїздом — маневровий паровоз-кукушка і три порожні товарні вагони. На тендері майорів білий з червоним хрестом стяг, на дверях кожної теплушки незграбними крейдяними літерами красувався свіжий, яскравий напис: «Летучка Кр-ый Крест».

З-поза дверей визирали форменки Лелеки, Чорногуза і Боцяна.

Унтер-офіцер Сич скочив з тендера і відкозиряв:

— Так што, дозвольте доложить, во іспольнєніє пріказа, во главе летучки Красного Хреста, я відправляюсь залєзною дорогою в направлєніє назустрєч следовапію пленних, как єсть сведенія, що багацько коториє в горячці падають з поїздів, а также коториє вопче пруть собі пехтурою!..

Вік. зробив кругом, поліз на паровоз і гукнув машиністу:

— Атход!

Жодних наказів унтер-офіцеру Сичу Сербин не віддавав. В короткій розмові під час першої зустрічі він тільки невиразно сказав, що бракує людей, що хворих назбирали повно, стали коло них ходити, і тепер вже немає кому збирати нових, яких, проте, мабуть, не меншає. Справний служака, унтер-офіцер Сич, зрозумів цю мову як наказ, висловлений у делікатній формі.

Машиніст дав свисток, паровоз рушив, унтер-офіцер Сич ще раз взяв «на честь» Сербин, Макар і Шурка розгублено дивилися новоявленій летучці вслід, аж поки зникла вона за поворотом волочиської колії. Потім вони поглянули одне на одного. На серці раптом зробилося легко й бадьоро. Була летучка, були санітари, був справжній Червоний Хрест!

Дарма що гетьманську владу скинуто вже три дні тому, петлюрівська, проте, ще цілком не встановилася. Відрізані від Одеси, насідали якісь офіцерські полки. Вони хотіли пробитися чи то до Румунії, чи то до Галичини. Румуни намагалися через Дністер перекинутися на Україну. Ще хтось відступав із пастки під Києвом і поривався продертися до Денікіна на Дон. Петлюрівські панцирники то з'являлися на станцію, то пропадали. Гасали сюди і туди ешелони донців, астраханців, галичан. І кожний ешелон пробував встановити на станції власну владу. До репатріантів і тифозних бараків діла нікому не було.

Сич повернувся надвечір і рапортував:

— Так што, дозвольте доложить, двадцять два мертві, то єсть без признаков жизні, і в різних стадіях проістіканія хворості сто один. Отдельно задержан один питавшийся скриться по національності германець, которий дійствітельно ж дохтурь і виражається на руськом язике!

Він відступився, і з-поза його спини, між Лелекою і Чорногузом з карабінами в руках, показалася якась невідома постать.

Це був ставний і міцний чолов'яга з рудою борідкою і короткою люлькою в зубах. На плечах — німецька офіцерська шинель без жодних відзнак, на голові російський офіцерський кашкет з червоним хрестиком на білій кокарді. В руці він тримав елегантний шкіряний чемодан.

— Я протестую! — почав він зразу ж сам майже бездоганною російською мовою. Не давалися йому тільки відмінки та узгодження прикметників з іменниками. — Господин, добродій, чи товариш, я не знаю, хто ви, але ви, напевно, фельдшер або студент? Дуже добре. Я германський підданець, я військовополонений в Росія з тисяча дев'ятсот чотирнадцятий рік. Я чотири рік працював у російські військові лазарети, але тепер я вирішив їхати додому і маю на це моє повне право! Я протестую і буду скаржитись до німецький комендант і Центральна рада. — Він вийняв люльку з рота і вибив її об двері.

— Так што, дозвольте доложить! — рапортував Сич. — Усьо одно проміж нас та їхньою родіною, городом Вєной, появилося тепер нове государство, вроді Польща. Окроме того, в цей момент проісходіт стіхійноє бєдствіє, а в їхньому чемойдані імеється обнаковенний шприць і по предварительному подсчету сот кілька ампулок наркотічеських веществ морфія, кофеїна і прочїє какіє: По моєму сображенію, господін германський дохтурь не могли привезти це все з собою з Германії у плен. Так што оно вроде как би єсть похіщенноє їми у нас і являється тепер военной добичей вследствіє законов воєнного врем'я.

Сербин раптом відчув, що начальник, виявляється, тут не хто інший, а саме він і що в житті вирішати взагалі треба швидко і правильно.

— Ви мобілізовані! — сухо сказав він німецькому лікареві. — І ваші ампули теж. Потрудіться приступити до виконання ваших обов'язків негайно. Вас призначено на головного лікаря. З німецьким командуванням буду розмовляти я сам!..

— Так точно! — відкозиряв і Сич.

Доктор Розенкранц виявився, одначе, немов і непоганим чоловіком. За півгодини він уже примирився з своєю долею, запалив свіжу люльку, а з верхнього відділу свого елегантного чемодана вийняв лікарський білий халат.

Білий халат! Адже справді медикам треба ходити в білих халатах. Це був перший білий халат в цілому загоні санітарів-добровольців.

Крім білого халата, в чемодані доктора Розенкранца справді було повно ампул морфію та кофеїну, був ін'єктор, банка з ефіром і ціла колекція якихось флакончиків та блискучих пакетиків. Доктор Розенкранц одяг білий халат. Шурці він дав нести банку з ефіром і шприц. Сербин узяв чемоданчик — і перший медичний обхід рушив.