Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Так… — томно всміхнулася Аглая. — Який ви здогадливий! Але ж ви проконвоюєте мене додому, пане добродію, чи не так? — Вона кокетливо заховала підборіддя в пухнасте боа.

«Усуси» тим часом вже підперезалися і побрали гвинтівки. Вони були вже петлюрівцями і шикувалися попід стінами вздовж аудиторії. Командир підійшов з рапортом до Репетюка. Репетюк рушив уздовж фронту «усусів» і поздоровив їх з поваленням гетьманату та настановленням Директорії, що зняла прапор боротьби за «самостійну й соборну неньку Україну».

— Слава батькові головному отаманові Симону Петлюрі! — закричав він.

«Усуси» ще раз прокричали «слава!» і зразу ж заспівали:

Праворуч від депо, ліворуч з одеської колії, просто з-за насипу, від прохідного тунелю — спокійно, з гвинтівками на ремінь — з ранкових сутінків виходили цепи повстанців з загону Степана Юринчука. Зілов, Костя, Ганс Бруне, Іванко, Полуник, Потапчук та Абрагам Цріні з'їхалися кіньми на вокзальний перон. Біля вибитого вікна до телеграфу вони спинилися, і Полуник, не злазячи з коня, просто через розбите вікно закричав весело й лунко:

— Вася? Ліля Миронова? Товаришу Шкурський? Пане Моріяк? Телеграф працює! Комісар телеграфу — я!

І в цей час з службового ходу на перон вийшов великий гурт людей — з гвинтівками, з наганами і шаблями. Попереду йшов Головатько. Він привітав вершників і відрекомендувався комендантом станції від Директорії. Аитоніна Полубатченко — в блакитному німецькому френчі й малинових угорських галіфе — вийшла з Головатьком поруч. Вона була його ад'ютантом. Скулені, сполохані постаті репатріантів визирали крізь вікна, несміливо висувалися на перон, стовплювалися колом, вже шарпали за поли кіннотників і за рукава піших. Вони благали сказати їм, коли ж буде поїзд — якийсь поїзд — куди завгодно, аби мерщій геть звідсіля?

Світло ліхтарів на пероні жовкло і меркло. Зате навкіл яснішало й розвиднялося. Ночі вже не було. Неквапом надходив мрячний і мутний осінній день.

Зсередини станцію зайняли робітники. Південними околицями — селянські повстанці. Але з київської колії ввійшли петлюрівські гайдамаки, і з одеської — конторник Головатько з есерами привів загін «хліборобів», тепер петлюрівських зарізяк якогось батька Оскілка. Постоєм у місті стали роззброювані щойно «усуси». А німецький гарнізон за карантинним колом стояв, наїжачений кулеметами проти міста. Німці держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.

До ландо Таймо впряглися двоє гайдамаків на рудих жеребцях. Аглая, Парчевеький та командир «усусів» усілися і під ескортом сотні Репетюка рушили до міста — до комендатури.

Робітнича сотня, похиливши гвинтівки до землі, поволі колією верталась назад у депо. Знову чортів Петлюра став на дорозі з своїми гайдамаками! Скориставшись із всенародного повстання проти гетьмана, зіпершись на перевагу в цей час своїх збройних сил, гайдамаків та «січових стрільців», він прибирав владу до своїх рук. Точнісінько, як сімнадцятого року, коли народ повстав проти Тимчасового уряду Керенського, а Центральна рада за спиною повсталого народу проголосила себе владою на Україні… Отже, знову треба було ховати зброю до слушної години.

Робітники повертались в депо. Дехто сердито сміявся, але більшість понуро мовчала. Мовчав Шумейко, мовчав Тихонов, мовчав Козубенко. В віру, царя і отечество божився стрілочник Пономаренко.

З київської колії, з жовтизни туману в цю хвилину викотила дрезина. Вона під'їхала до гурту, і маховик спинився. На землю сплигнули Стах, Золотар, Піркес і Кашин. Козубенко з радісним криком кинувся до стільки часу не бачених дорогих товаришів. Шумейко теж звів руку для привітання. Але ще хтось п'ятий зостався лежати впоперек помосту дрезини під маховиком.

То була дівчинка з вихрастим жовтим волоссям. Вона лежала навзнак, горілиць. І між бровами зяяла в неї крихітна дірочка з околом згуслої чорної крові.

Робітники поскидали шапки.

— Як її звуть? — тихо спитав Шумейко.

— Одуванчик… — відказав Золотар.

— А ім'я?.. Прізвище як?..

Всі мовчали. Ніхто не знав. Завжди і повсякчас вона бігала тут скрізь — і в депо, і в майстернях, і на естакаді. Здається, будочника з першої волочиської. Одуванчик. Козубенко пригадує ще, як її хрестили. Стах жив поруч і, скільки пам'ятав себе, грався з нею в камінці, плювачки, палочку-стукалочку, потім у класи. Але прізвища її він не знав. Одуванчик.

Стрілочник Пономаренко вийняв з футляра сигнальний прапорець, розмотав і покрив дівоче воскове личко малесеньким червоним знаменом…

На третій день трапилася надзвичайна несподіванка. До барака увійшло четверо, виструнчилися по-військовому, цокнули підборами і взяли «на честь».

— Там што, дозвольте доложить! Честь імєєм явіться! Как ми єсть кадрові санітари, то прохаємо зачислить нас до іспольнєнія своїх обязанностей!

Сербин був ошелешений. Перед ним стояли четверо, які рапортували про свою появу, які прохали поставити їх на роботу, які виконання цієї роботи вважали за свій обов'язок. З-під чорних з жовтою смугою полоненських шинелей визирали чорні, ще миколаївські, окантовані червоним шнуром, засмальцьовані солдатські мундири. Подерті форменки покривали голови в трьох. Четвертий, найстарший, мав на голові ватяну папаху. Це були люди з того світу… І вони були санітари — кадрові санітари. Тобто — медики. Поміж двадцяти добровольців загону по боротьбі з висипним тифом були залізничники, гімназисти, студенти і актори, але медиків — медиків не було.

— Унтер-цер Сич! — рекомендувався