Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.
А попід горою, попід зеленою… —
підхопили всі враз і з усіх сил, так що й коні шарахнули набік:
Яром-долиною козаки йдуть… Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть!..
І тільки вони скінчили перший куплет і на секунду примовкли, щоб почути, як реагуватиме на їх спів там темна, невидима, ворожа сила, як враз звідти, з другого кінця вулиці, вдарив одвітний багатоголосий хор:
Попе-попереду Дорошенко[499] Веде своє військо, Військо запорозьке, Хорошенько. Гей, долиною, Гей, широкою Козаки йдуть!..
Розвідка розгубилась, хлопці схопили карабіни з-за пліч, дехто смикнув коня повертати назад.
— Черт! — вилаявся Костя. — Что за черт?
Спів урвався і там. Кіннота була вже зовсім близько. Пролунала команда «стій». Коней стримували, вони били копитами й форкали.
— Хто такі? — прилинуло з ночі, з туману, як з другої землі. — Хто такі?
Тоді Зілов приклав руку до рота і гукнув теж, надимаючи щоки, роблячи голос невідомо для чого низьким і басистим, як у Кості:
— Народ! Кидай зброю, гетьманське кодло! Армія українських повстанців взяла вас у кільце! Скоропадському смерть!..
Тоді в темряві ночі й осінньої мряки приснуло вигуками, хтось знову заспівав, хтось крикнув команду — знявся гомін. Десяток копит відокремився від загальної маси і риссю затупотів сюди. Костя вихопив маузер, Зілов, Бруне, Потапчук, Іванко, Цріні й Полуник клацнули затворами карабінів. З туману виринули вже коні, і передній вершник, розмахуючи шапкою з шликом, гукав:
— Не стріляйте! Геть Скоропадського! Ми — петлюрівці!..
Територію залізниці заливало яскраве світло — світилися всі густі шеренги міжколійних ліхтарів.
«Усуси» стояли під аудиторією, притиснуті до стіни. Вони збилися тісно, і було їх не менше як сот п'ять. Вони держали руки догори і були вже без поясів. Тільки офіцери ще демонстративно засували руки до кишень. Але робітники з гвинтівками на руку оточували «усусів». Шумейко, Козубєнко, Тихонов підбігали до кожного офіцера, і, погрожуючи наганом, — ім'ям ревкому і влади Рад примушували їх розстібати пояси з кобурами.
І саме в цей час по дошках переїзду з-за прохідного тунелю зненацька загуркотіло сотнею кінських підків. З оголеними щаблями просто сюди, до аудиторії, учвал скакала кіннота.
Робітничий цеп колихнувся, дехто кинувся вже до проходу за вокзал. Кіннота? Звідки кіннота? Чия кіннота? «Усусівські» офіцери вже гукали: «Хапай зброю, хапай!» Та раптом вершники перейшли з чвалу на рись, потім пролунала якась команда і, опустивши шаблі, закладаючи їх до піхов, вони з дощок переїзду захурчали впрост на перон. Попереду на чорному огирі басував командир.
— Слава неньці Україні! — закричав він до робітників.
Розгублено робітники опустили гвинтівки. «Усусів», що боронили владу гетьмана, роззброїли вони. І «славу!» гукано щойно немов до них. Але відповіли не вони, а «усуси». З папах у кіннотників звисали довжелезні шлики. Такі точно, як були в тих, що навесні привели німців на Україну… Петлюрівці!.. Що ж, націоналістам-«усусам» неважко з гетьманців перекинутися на петлюрівців…
— Вацек! — штовхнула Парчевського Аглая і миттю зірвала останній, що висів на ниточці, погон. — Вацек! Треба виходити із становища. Ну?
Парчевеький швидким і пружним військовим кроком мерщій підійшов до гайдамацького командира.
— Комендант міста, сотник Парчевеький! — виструнчився і взяв він на честь. — Дозвольте доповісти. Силами озброєних повсталих робітників гарнізонну офіцерську сотню знешкоджено, два невідомо чиї панцирники вибито з ладу, батальйон галицьких «січових стрільців» роззброєно, гетьманську владу повалено!.. — Тут Парчевеький придивився старшині в лице і запнувся: — Льоиька? Та чи це ти?
Репетюк відкинувся на сідлі. Скельця пенсне полискували з-під папахи з коротким, на очі, червоним шличком.
— Чорт мене побери, коли це не я! Маю честь, містер Парчевеький! Їй-право, можна подумати, що ми все ще в гімназії і під час пустого уроку бавимося у війну!.. Це здорово, Вацлаве, що й ви з нами! Особисто керували операцією, чи як?
— Репетюк! — муркнув Козубенко до Шумейка. — Той самий, що в Бидлівцях шомполував мужиків…
— Знаю, — сказав Шумейко, — і як єврейський погром у гімназії два роки тому робив, знаю…
— Яка несподівана зустріч, міледі! — Репетюк хвацько підкинув руку на честь. — Яким побитом, пані Аглає? Ніч, бій, війна! Ах, ви загуляли на вечорницях, моя прекрасна чарівнице, а ми з нашою війною стали на заваді вашим веселим втіхам? — Він перехилився через шию коня і підніс до вуст простягнуту
